Якщо мама у вiдрядженнi: що роблять чоловiки, коли надовго залишаються з дiтьми наодинцi

Журналiст BBC Україна та за сумісництвом батько маленького Роми, Святослав Хоменко, відправив дружину у відрядження, а сам лишився наглядати за малюком, якому лише 1 рік і 9 місяців. Про все, що відбувалось, він писав в соцмережі під тегом #ПокиРомбікСпить. А ми публікуємо підсумки :)

По-перше, ми з Ромою самі в легкому оціпенінні, що це нам вдалося.

Два тижні тому я думав, все буде значно важче, але не така страшна дитина, як її малюють.

Та і Рома теж увійшов у ситуацію. Мені здалося, що, залишившись зі мною наодинці, він, може, і частіше ніж зазвичай просився на ручки, але в той же час менше капризував і вередував з приводу, наприклад, їжі.

Та й взагалі — ми з Ромою намагалися вирішувати всі проблеми за принципом бритви Оккама: найкращим рішенням будь-якої проблеми є найпростіше і найочевидніше.

Грається дитина — не чіпати, хай грається. Вередує в квартирі — одягнув і пішли на вулицю. Захотів їсти — на тобі їсти. Не хоче їсти того, що вдома, - вийшли в місто, поїли в “Банках” чи “Львівських пляцках”. Не хоче спати — хай не спить, потім захоче і поспить. Вдарився чимось об щось — погладив, поцілував у те місце, запевнив, що вже не болить. Було б щось гірше — дзвонив би лікарям.

Але, блін, яка така ситуація може статися з дитиною, що дорослий і самостійний чоловік у ХХІ столітті не знайде з неї виходу? І чому вихід з будь-якої ситуації мама б знайшла, а тато чомусь має скласти зброю? Гордість якась повинна бути чишо.

По-друге, незважаючи, на, можливо, занадто оптимістичний тон моїх постів у соцмережах, легкою прогулянкою ці два тижні назвати не можна.

Виявилось, що сидіти з дитиною самому — це таки да, реально недосипати, помітно схуднути і трохи “іздьоргатись”. Це летіти додому одразу після роботи і, звичайно, відмовитись від багатьох активностей, які можна окреслити словом “дозвілля”.

Не знаю, може, потім цей скілл приходить, але ті дні, коли я був з ним геть сам, без будь-яких нянь і мам, у мене — поза часом його сну - не було часу не те, щоб новини футболу почитати чи інстаграм погортати, а банально собі окремої їжі зготувати. Дожирав за сином вівсянку, чого там соромитись.

І звідси ще один висновок — може, й очевидний, але тепер усвідомлений мною по-новому з усією “пугающою обречонністю”. Жінки, які з малими дітьми перестають слідкувати за, наприклад, політичним життям країни (чи й, ніде правди діти, за собою), роблять це не зі своєї волі, а тому, що у них тупо немає вибору.

Скажу чесно, якби в середу-четвер-п'ятницю минулого тижня в Україні вибухнув новий Майдан, який зніс би к чертям Порошенка і Яценюка, я б цього тупо не помітив, бо готував би кашу, запускав літачок, кидався м'ячиком і мив дитині попу.

Я б написав тут щось типу: “Чоловіки, браття, полегшуйте по можливості долю своїх жінок-матерів ваших дітей”, але я не ставлю за мету когось до чогось спонукати чи переконати. Але є така проблема, да.

По-третє, я якось по-новому подивився на оточуючий мене світ.

Добре, я в міру здоровий чоловік тьфутьфутьфу, і можу досить довго пересуватися з малим на плечах (хотя зараз поперек би проти цього твердження протестував). Але як бути жінкам, які приречені виходити всюди з колясками?

Як можна на тих же Дорогожичах чи ще на якійсь станції з огромними ескалаторами і без ліфтів (тобто як мінімум на половині станцій Київського метрополітена) зайти чи вийти в/з метро одночасно з дитиною і з коляскою?

Та ладно метро, а підземні переходи без пандусів або з такими пандусами, що краще б їх не було?

Ок. А у тих самих “Львівських пляцках” — цілком ліберальному закладі, де персонал справді любить дітей і з розумiнням відноситься до їхньої гіперактивності — як там, в їхньому туалеті на півтора квадратних метри поміняти малому памперс? Ну, тобто я тепер уже здогадуюсь, як, але не сказав би, що хотів би повторити це колись ще раз: це не сподобалося ні мені, ні Ромі.

Але, по-четверте, це все-таки був класний експіріенс.

Це можна назвати якимось гормональним вибухом, але усвідомлення того, що оцей от симпатичний, розумний і веселий малий — це шматочок тебе, і у нього зараз тут нікого більше немає, і він довіряє тобі і любить тебе безмежно хоча б в силу того, що більше йому любити нема кого — це якось дуже зворушливо і класно.

Я відчував, коли йому треба, щоб я його обійняв і підняв аж до стелі, коли він хотів би почитати зі мною “зелену книжку”, коли — щоб я вислухав, як він боїться ось цю повітряну кулю на малюнку, а коли — щоб ми разом просто посміялись над якимось смішним словом — наприклад “тридцять три”.

Ми реально стали набагато ближчими, більше взнали одне одного.

А ще Аня каже, що за ці два тижні у малого в лексиконі з'явилася купа нових слів і взагалі він якось трохи навіть возмужав. Тобто по факту ми не дуже сюсюкались. Мабуть.

Ну і знову — не хочу нікого ні до чого такого склонять, але усім колегам по чоловічій статі рекомендував би повторити наш досвід, хоча б в урізаному, кількаденному варіанті.

По-п'яте, частину всього цього часу я ходив на роботу і писав якісь навіть не найгірші тексти.

Звичайно, про це не могло б бути і мови, якби мені не допомагали моя мама, яка сиділа з Ромою у ніч виборів і на наступний день, і няня, яка приходила у інші дні, коли я був зайнятий поза домом.

Бабуся — це круто, честь їй і хвала, але звичайно деякі дискусії на тему того, як можна і як не можна чинити з дитиною, здатні винести мозг любому. Але я розумiю, це ж любя. У той же час я чув, що це досить розповсюджена проблема.

Няня ж — це взагалі космос і золото, особливо така няня, як наша. Думаю, що її плани на життя стануть одним з важливих чинників у виборі того часу, коли саме ми вирішимо завести другу дитину.

Ну, і п'яте. Не можна сказати, що я був геть уже зовсім ідеальним батьком.

Я чесно зiзнаюсь — у мене було як мінімум дві промашки, в одній з яких мені зiзнатися соромно.

Перша, купуючи велику пачку памперсів не використав картку Ватсонс, яку мені передбачливо залишила дружина. Ну, але це фігня. Хоть і не мелоч, враховуючи ціни.

А друга — в останній день я таки переплутав лівий і правий черевичок, і нам про це в метро сказала якась дівчина. Мені було дуже соромно, хоч Аня потім, сміючись, сказала, що це — хрестоматійна помилка папаш. Ми просто дуже поспiшали купити мамі подарунок на день народження і великий букет ірисів перед її прильотом. І встигли. І пофіг на ті черевички насправді :)