Весело – це коли десять

Одразу зрозуміло, що в цій квартирі живуть діти. Ще перед дверима стоять у рядок візочки, а в передпокої на шафах розвішані малюнки. У вітальні на стінах і стелі – м’які іграшки.

Два справжні коти чекають на господарів зі школи та дитсадків – товстий ледащо Річ, шерсть якого нагадує валянок, і пухнастий рудий Джой з великими вухами та приплюснутою мордочкою. «Річ любить гратися з дітьми, вони його й одягають, і у візку катають», – розповідає про домашніх улюбленців голова родини Сергій Гедз. Разом із дружиною Наталею вони виховують десятьох дітей, двоє з яких – біологічні: Віка (4 роки), Віолетта (5 років), Антоніо (6 років), Тома (8 років), Крістіна (8 років), Таня (9 років), Рікардо (10 років), Коля (12 років), Катя (13 років) та Ілля (14 років).

– Сергію, Наталю, завжди про таку велику родину мріяли?

С.: Так.

Н.: Так? А я ні.

С.: Про що ж ти мріяла?

Н.: Я про трьох думала.

С.: А я хотів, щоб було весело.

Н.: Очевидно, Господь вирішив, що весело – це коли десять (сміється).

– Як же часто ви святкуєте дні народження?

С.: О, у нас щомісяця дні народження (сміється).

– Тоді справді весело. Мама, напевно, сама готує торти?

Н.: Ні, вже не готую.

С.: Раніше готувала, коли ще лише семеро дітей було.

Н.: Тепер тільки яблучні пироги або запіканки...

С.: Ми розробили інші рецепти.

– Цікаво! А що за рецепти?

С.: Купуємо морозиво, посипаємо його шоколадками, горішками, поливаємо варенням – і просто, і швидко, і смачно.

Н.: Дітям дуже подобається.

С.: І гарно дуже.

Н.: Іноді фруктовий салат робимо з екзотичних фруктів, ще й морозиво на додачу з шоколадом. Краще за будь-яку кав'ярню! Та й діти морозиво більше люблять, ніж торт. Часом торт весь не з'їдаємо, а два з половиною кілограми морозива – за раз, просто тане на очах. (Сміється.)

– Особливі сімейні свята маєте?

Н.: Сімейні вечори. Зазвичай у п’ятницю.

С.: Це називається просто «морозиво поза планом». Знаєте, коли один день народження вже минув, інший ще не прийшов, а морозива хочеться. (Сміється.)

Н.: Насправді ми разом збиратися і спілкуватися любимо. А це ліпше в п'ятницю, бо наступного дня до школи дітям іти не треба. Сидимо зі старшими допізна (малята лягають спати), фільм дивимося, спілкуємося.

– Коли ви приймали у сім'ю першу дитину, біологічних уже мали?

Н.: Так, однак вирішили удочерити дівчинку.

С.: Ми почули від знайомих, що якась жінка залишила своє немовля в пологовому будинку. «Як покинула?» – запитуємо. Для нас то був шок, і ми ніяк не могли позбутися тієї інформації. Наташа думала, що я буду проти усиновлення. Однак спитала: «Давай її удочеримо? » – А я відповідаю: «Давай…»

Н.: На початку того літа мені наснився дивний сон. Одна знайома запитала уві сні: «Скільки в тебе дітей?» – «Двоє», – відповідаю. Дізналась, якого віку діти. Нашій Каті тоді було п'ять років. – «Так знай, – каже мені, – не встигне твоя Катя перейти в старшу групу, як матимеш трьох дітей».

Я у відповідь: «Цього не може бути», а вона мені: «Смійся, смійся в серці своєму».

Прокинулася, довго з цим ходила, подумала, можливо, вона мала на увазі, що я завагітнію. На тому і забула. Невдовзі ми дізнались про покинуту дівчинку, почали збирати документи і за два тижні до того, як наша Катя мала перейти в старшу групу, усиновили дитину.

С.: Ми й про сон той забули.

Н.: А коли забрали дівчинку додому, я згадала – аж мурашки по тілу побігли…

– Донечка знає, що всиновлена, чи це таємниця?

Н.: Ми вважаємо: дитина має знати, хто вона і звідки. Ця потреба закладена в кожній людині на рівні підсвідомості. Маленькою наша донечка була тривожною, шукала себе і ставила дивні запитання. Хоча ми дуже любили й любимо її і вона любила й любить нас.

С.: Таємниця усиновлення зовсім не захищає дитину, вона захищає лише егоїзм батьків і безвідповідальність держави, яка кидає дитину за борт держструктур і в такий спосіб ставить бар'єр, мовляв, ми не можемо далі супроводжувати цю дитину і її доля нам байдужа. Дитина все одно, рано чи пізно, знатиме правду. Ми не приховували від нашої доньки правду, просто маленькою вона не могла перетравити її. От і чекали, доки не стався такий випадок. Якось на вулиці однолітки поцікавились: «А ти знаєш, що ти з дитячого будинку?» Вона не повірила, прибігла додому: «Мамо, правда ти мене з животика народила?»

Н.: Їй тоді ще й п'яти не було – чотири з половиною роки. Я пояснила: «Розумієш, Крістінко, є дітки, народжені з животика, а є дітки, народжені із серця. Ти народжена з маминого серця». Вона так зраділа, почувши слово «народжена», і побігла всім розповідати.

С.: Якщо хтось заперечував, вона відповідала: «Ти народжений із пуза, а я із серця!»

Н.: Ще й додавала: «Із люблячого маминого серця».

С.: Зараз наші діти вчаться у новій школі. У районі ми одна така сім'я, тож дирекція і вчителі вперше зіткнулися з прийомними дітьми і… трішки перестаралися. Якось діти прибігають зі школи: «Мамо, тату, а що таке сирота?» Уперше дізналися. (Сміється.) «Де ж ви таке слово почули?» – запитуємо. «А нас так називають у школі».

Н.: Ми пояснили, що сироти – це ті, в кого немає ні тата, ні мами.

С.: Вони ж у відповідь: «А! Так у нас і тато, і мама є. Ми підемо у школу й усе пояснимо». (Сміється.) Зізнаюсь, і ми трішки допомогли. Момент був такий тонкий. Кажу дружині: «Наташо, терміново вдягаймося в усе найкраще та до школи». І ми прямо під час уроку зайшли в клас. Діти до нас: «Тату, мамо!», – кинулися на шию...

Н.: Тиша у класі стояла повна.

С.: Потім діти переповідали, як однокласники наче трішки заздрили: «У вас така мама вродлива!» (Сміється.)

С.: Дітям допомагати треба. Не можна їх залишати сам на сам з однолітками за таких обставин. Адже найстрашніше, що може відбутися з дитиною-сиротою – це відчуття відторгнення себе.

Якщо дати змогу цьому відчуттю підсилюватися, дитина буде нещасною в дорослому житті. Наше завдання як батьків – повністю зруйнувати цей корінь відторгнення і замість нього посіяти нову рослину, що називається «Тебе люблять, тебе цінують, ти завжди був наш, навіть, коли ми ще не були знайомі». Діти часто запитують: «А чому ми не жили разом, чому спочатку я жив з іншою мамою?» Ми пояснюємо: «Ти завжди був наш, ти жив у нашому серці, просто так сталося, ти був там, а ми – тут, але Бог з'єднав наші долі, і ти завжди, навіть коли подорослішаєш, будеш частиною нашої сім'ї».

– Чи є щось нині, що заважає вам реалізувати ці наміри?

С.: У межах сім'ї ми самі будуємо стосунки і все залежить від нас. Єдине, чого б хотілося, це більше часу проводити з дітьми, але доводиться багато віддаватися роботі.

– Тобто грошей, які держава сплачує за виховання дітей, не вистачає, щоб займатися лише дітьми?

С.: Так, хтось із батьків у такій родині має обов'язково працювати. Може, аби ми мешкали в селі, то цих грошей вистачило б. Хоча все одно працювали б на земельній ділянці. А Київ – не дешеве місто і за все треба платити. Нам дуже бракує спілкування та обміну досвідом між прийомними родинами. У 2002 році наша Ліга (Київський благодійний фонд «Ліга прийомних сімей». Див. попередній випуск «Дитячої кімнати» – Ред.) проводила «Літню школу», де ми навчалися та відпочивали одночасно. На жаль, тепер на «Літню школу» бракує грошей… А вона тоді дала таке завзяття, що й донині підживлює нас! Ми почули думки не лише фахівців, ми спілкувалися родинами, ми обмінювалися практичним досвідом. Кожна прийомна сім’я мала що сказати про проблеми з прийомними дітьми. Як ці проблеми хто здолав – безцінна школа життя.

– Та й відпочинок із навчанням вдалося поєднати. А як нині відпочиваєте?

С.: Влітку пропонують путівки для наших дітей, на жаль, у різні місця. Ми ж, по-перше, розірватися не можемо, а по-друге, про супровід дітей взагалі чомусь не йдеться. А в нашій родині з десятьох дітей лише двох ми можемо відпустити самостійно. Інших маємо супроводжувати з різних причин: затримка у розвитку, медичні показники, інвалідність. На жаль, держава цього не розуміє.

Н.: Як я можу дитину відпустити відпочивати самостійно, якщо їй уранці й увечері потрібно ліки давати за схемою – через кожні 15–20 хвилин?

С.: Хто за цим слідкуватиме? Хто візьме на себе відповідальність, що з дитиною нічого лихого не станеться? Хто?

Н.: Купатися, переохолоджуватися дитині не можна…

С.: Маємо намір оздоровити дітей самотужки, проте найдешевший варіант – 100 гривень (враховуючи харчування) за особу за добу, плюс дорога. А нас дванадцятеро… І якщо виїжджати, то не на один же тиждень… Рахуйте самі. Але на асфальті проводити літо не годиться.

– Сергію, Наталю, ви взяли у родину дитину, яка має суттєві проблеми зі здоров'ям. Побутує думка, що дітям з особливими потребами краще перебувати у спеціальних закладах, де за ними доглядають фахівці.

С.: Так кажуть ті, хто лобіює власні інтереси. Як може бути дитині краще в клітці? Ви бачили, як там діти живуть? Ми бачили. Саме тому й забрали дитину з лікарні, що бачили: дитині можна допомогти, а ніхто не допомагає. Ми навіть пропонували оплатити лікування, а у відповідь: «Ми достатньо хлопчиком опікуємося». Та це не відповідало дійсності. Ми були просто у розпачі, намагались забрати дитину за програмою прийомної сім'ї, щоб хоч якісь гроші отримувати на лікування малюка, але через серйозну інвалідність дитини нам відмовляли скрізь.

– Даруйте, тобто інвалідність дитини – перешкода на її шляху у прийомну сім'ю. Чи так я зрозуміла?

С.: Не знаю, як нині, може, щось змінилось. Але то був 2003 рік, і на той час про прийомну сім'ю мало хто чув, хоча законодавчо вона вже була задекларована. Можливо, й через необізнаність відмовляли чиновники. Та ми усиновили цю дитину. І коли був суд з усиновлення (судовий процес був непростий, бо усиновлень тоді було ще мало, тобто майже не було судової практики, а ми всиновлювали дитину з важкими діагнозами) нас підтримав головний лікар дитячого будинку, де перебував малюк, а от інспектор з захисту прав дітей виступила проти, бо ми їй ніяк не «віддячили».

– ???

С.: Так, ми копійки нікому не заплатили. Ми знали, що правда на нашому боці. Тому не звертали уваги на чиновників, які чинили перепони. Коли головний лікар зачитав на суді всі діагнози дитини і суддя переконалась, що ми усвідомлюємо ситуацію, вона запитала лікаря: «Скажіть, будь ласка, буде цій дитині у родині краще чи ні?» І низький уклін головному лікарю, який чесно відповів: «Так, дитині в родині буде краще». На той момент хлопчик був безнадійний, єдиний втішний прогноз – ростиме, як рослинка. Однак уже за півтора місяця дитина зробила ривок у розвитку. У сина почали ворушитися ніжки (нижня частина тулуба до того не рухалася), він почав реагувати на оточення, усміхатися і сміятися (!). Ця дитина – відповідь на ваше запитання, де краще – у спеціальному закладі чи в родині.

– А як діти поставилися до рішення взяти хлопчика у родину?

С.: Діти чекали на нього.

Н.: Зізнаємося, на той час, коли ми їздили в лікарню провідувати хворих дітей й надумали забрати Антоніо, ще не усвідомлювали, наскільки серйозно він хворий. Лише дізнавшись про наслідки, жахнулися і з місяць не їздили в лікарню.

С.: Ми вирішили витримати паузу, перевірити себе і свої наміри.

Н.: Але в серці Антоніо вже жив! Діти також питали: «Коли? Коли? Коли?» Якось я їх усіх зібрала і кажу: «Цей хлопчик дуже хворий і, можливо, мені доведеться з ним часто перебувати в лікарні. Я приділятиму вам менше часу». Вони подумали трохи і сказали: «Нехай, аби він був із нами!» Діти взагалі щиро його прийняли і не звертають уваги на недугу, борушкаються з ним, граються. Якось, заходжу у дитячу кімнату, один із синів мене не бачить, підповзає до Антоніо, обнімає його: «Братику мій улюблений, Антоніо». Це мене так зворушило... А коли ми оформлялися як дитячий будинок сімейного типу, діти вже мріяли, яка в нас буде велика родина. Заходимо в маршрутку, а вони: «О, ми скоро вже сюди всі не вмістимося!» (Сміється.) Їм так подобалось, із таким задоволенням, із такою гордістю йшли вони по вулиці, мовляв, погляньте, як нас тепер багато.

С.: Антоніо теж хитрун. (Сміється.) Інші діти з респіраторними захворюваннями після курсу лікування повертались у дитячі будинки. А цей як прописався. Тільки-но ми їдемо – він у лікарні. Найцікавіше, що відтоді, як ми Антоніо забрали, він жодного разу не хворів на простуду.

А забирали його таким хворим – все хлюпало, харкотиння виливалось. Думали, часто хворітиме.

А вийшло навпаки: всі наші діти по кілька разів на рік хворіють, а цей – ні.

Н.: Найтяжче – ДЦП (дитячий церебральний параліч. – Ред.).

С.: Добився свого, потрапив у родину – і все. (Сміється.)

Н.: Нам і психолог казала, що діти можуть захворіти, аби увагу до себе привернути.

С.: Це виходить, Наталю, він із першого погляду зрозумів, що ми – його батьки. Ми ще й не думали. А він у лікарню потрапляв, поки ми не запримітили його. Він сам вирішив усиновитися до нас. (Сміється.)

Н.: Ми з Антоніо познайомилися, коли йому один рік виповнився. Забрали у півтора. Нас у лікарні зворушила доля чотирьох дітей: нашого Антоніо, двох хлопчиків і дівчинки, які мали серйозні захворювання. Ми вболівали за цих дітей, забираючи Антоніо, і як віруючі люди молились. Уявляєте, кожного з них також усиновили!

С.: Для нас це таке диво!

Н.: Найцікавіше, що один із хлопчиків тепер мешкає по сусідству з нами.

С.: Більше того, цей хлопчик вплинув на наше рішення взяти Антоніо. Ми спершу думали, що, приїжджаючи в лікарню, робимо хорошу справу – привозимо гостинці – яблука, банани... Потім помітили проблему з підгузниками – діти мокрі. Почали купувати памперси. Але в очах того хлопчика прочитали докір, і нам стало соромно. Не потрібні їм ні банани, ні яблука, ні памперси. Їм потрібна сім'я.

– Як хлопчик це показав?

С.: Як на його вік він мав дуже глибокі очі та дорослий погляд. Ти з ним граєшся, намагаєшся розвеселити, даєш банан, а він дивиться на тебе, як сімдесятирічний дід, який життя прожив, а ти, як клоун перед ним... «Ну, що ти мені показуєш? Ти забери мене звідси, якщо можеш допомогти. А ні, то не ходи сюди, не мороч голови». Тільки сім'я потрібна дитині, тільки сім'я є її природним оточенням.

– Ви бачили ту дитину після того, як вона потрапила у родину, погляд змінився?

С.: Звісно бачили. Ми спілкуємося і дружимо сім'ями. Очі вже інші: в них немає старечої мудрості, звичайне дитинство звичайного хлопчика – життєрадісного, цікавого та допитливого.

– А які ваші діти?

С.: Різні, але, що цікаво, з часом стають схожими один на одного і на нас.

Н.: Раніше, коли ми тільки як дитячий будинок сімейного типу сформувалися, прийомні дуже вирізнялися.

С.: Так само, як і дитина з інтернату одразу вирізняється.

Н.: А тепер навпаки. Прийомні діти більше схожі на нас, ніж біологічні.

С.: Інколи незнайомі люди вказують на когось із наших прийомних дітей: «Оцей стовідсотково ваш». (Сміється.)

Н.: Віка наша – точнісінька моя копія в дитинстві. Усі дивуються.

С.: А характери в усіх різні, так само як і таланти.

– Але, бачу, малюють усі.

С.: Це поки всі. До нас приходить учитель малювання. Для дітей це арттерапія. Вокалом також займаються. Дуже корисно, до речі, допомагає розкритися. Їм подобається.

– Вас часто розпитують про родину?

С.: Так, та ми сприймаємо це спілкування як обов'язок. У нас болить серце за інших дітей, які не мають батьків. Що ми можемо для них зробити? Можливо, наша розповідь зворушить чиєсь серце, хтось почне перейматися проблемою покинутих дітей або просто відвідає дитячий будинок.

– Сергію, Наталю, а що б ви порадили людям, які думають про прийняття дитини?

С.: Варто поставити собі кілька запитань і перевірити мотив серця. Чого прагнете: допомогти собі чи дитині? Це різні речі. Чи готові сприйняти дитину не такою, як уявляли, не намагаючись змінити її під себе? Бо всі діти складні, всі хворі. І дорослі мрії про ідеальну слухняну прийомну дитину – замок на піску, який швидко змиє вода, відтак будуть розчарування і звинувачення, мовляв, не така дитина, я їй – усе, а вона мені що навзаєм.

– Якщо виникають проблеми, до кого звертатись за допомогою?

С.: Слово «якщо» можна прибрати. Коли ви берете дитину в родину, знайте, проблеми будуть, і це нормально. Тому до такого важливого кроку потрібно готуватися – вчитися і спілкуватися з іншими батьками, які зіткнулися з подібними проблемами у своїй прийомній родині. Коли ми з Наталею брали дітей у сім'ю, ми вже мали двох біологічних і двох усиновлених дітей, однак навчання багато на що розкрило очі.

Н.: А я хотіла б навести слова Флер Конклінг Хейлінгер, що в свій час мене дуже підтримали. Можливо, для когось вони також стануть визначальними та допоможуть збагнути, ким має бути прийомна дитина: «Не тіло від тіла мого, не кість від костей моїх, і все ж напрочуд ти моя. Ні на мить не забувай, що ти виросла не під моїм серцем, а в самому моєму серці».

Із Сергієм і Наталею Гедзями спілкувалася Ольга Скрипкіна

Контакти родини Гедзів:

e-mail: [email protected]

Тел.: 8 (044) 274-99-84

Моб.: 8 (067) 409-50-50

Журнал «Дитяча кімната», №2-3, 2009