Подаренные Богом

Хтось із нас вірить у знаки, хтось – ні. Та іноді трапляється таке, що просто не може не наштовхнути на думку: все, що з нами відбувається, – для чогось, навіть найстрашніші випадки посилаються людині для переосмислення її життя…

Незвичайну історію усиновлення розповіла нам Наталя. У 2010 році вони з чоловіком узяли в родину двох дівчаток: 4-річну Лєночку та 2-річну Настю.

«Ідея всиновити дитину виникла в мене ще в дитинстві, – ділиться Наталія. – Мій батько помер рано, і дитинство було, м’яко кажучи, дуже не легким. Тому я часто задумувалася над тим, що комусь набагато гірше, ніж мені. Хоч жила з мамою, та все одно якось важко без батька, який би захищав від образ однолітків із багатих та успішних родин. А в когось немає нікого… Це жахливо, це дуже важко! Хто ж захистить, якщо щось трапиться?

Я мріяла про велику багатодітну родину, де обов’язково знайдеться місце і для сиріт. Але в юності мені хотілося влаштувати власне життя, вийти заміж, зробити кар’єру, і думки про благодійність відкладалися «на потім». Та Господь розпорядився по-іншому. Під час народження власного сина, точніше під час кесарева розтину, я пережила клінічну смерть та набагато років одразу подорослішала.

Це важко описати, але, коли зустрічаєшся з Вічністю, розумієш, що гріха на душі так багато, як піску морського, а хороших вчинків – майже немає. Життя коротке, усі добрі справи потрібно робити якнайшвидше, а не відкладати. У безпечності час минає дуже швидко й так мало встигаєш зробити, якщо витрачаєш його на непотрібне, земне, швидкоплинне. Під час клінічної смерті я відчувала сором перед Богом за все погане, що зробила, й за все добре, що не зробила… Тому життя в нашій родині змінилося після того дня. Ми ростили свого синочка Всеволода, а коли він трохи підріс, вирішили всиновити дитину, дівчинку».

Після народження сина Наталії кілька разів снився один сон: наче вона народила двійнят, забрала лише одну дитину, а другу, слабшу, десь залишила.

Якось, коли жінка як волонтер відвідувала будинок дитини, побачила там дівчинку Настю. Їй було два рочки. Вона відразу сподобалася Наталі та Юрію. А пізніше подружжя дізналося, що дівчинка народилася в один день із їхнім сином. Знак? Збіг?

Під час тієї поїздки до Наталі підійшла дівчинка, сіла жінці на коліна й назвала мамою. Це була Оленка. Таким своїм вчинком вона привернула до себе увагу й теж сподобалася Наталі та Юрію.

«Коли перед нами постав вибір, – ділиться Наталя, – чоловік вагався, а я не сумнівалася: запропонувала взяти обох, адже дуже важко було обрати когось одного».

Оскільки дівчатка не рідні сестри, усиновлювати відразу обох юридично було неможливо. Лєночка потрапила в сім’ю у травні 2010 року, а Настя – у листопаді.

Щодня батьки вкладають якусь часточку себе в дітей, намагаються розвивати їх, прищеплювати почуття єдності між ними. Як тільки старша донечка приїхала в родину, вона не розуміла, як треба гратися, як можна проводити час разом із сім’єю, вдома. Їй хотілося бігати на вулиці, бешкетувати. Наталія та Юрій знали, що буде непросто, тому терпляче прививали донечці любов до домашнього затишку. У Насті адаптація пройшла швидше. Попервах у неї проявлялися страхи (дівчинка боялася гуляти, спати), але згодом вони минули.

Хоч Наталя зараз багато часу приділяє родині, дітям, вона багато чого встигає, навіть захистила дисертацію. І, як розповідає жінка, усе почало легко вдаватися після переосмислення життя, ніби удача «прокинулася».

Хочеться побажати цій родині, аби удача, щастя та відчуття єдності завжди були з ними! Хай дітки ростуть та радують маму й тата! Хай, як і їхні батьки, несуть любов людям!

Статья любезно предоставлена сайтом //www.sirotstvy.net/.