Одні дома

В Україні щороку гинуть сотні дітей. Причина неймовірно рано обірваних життів - у бідності, що паралізувала українські села.

Фільм «Вавилон», багато разів номінувався цього року на Оскар Алехандро Гонсалеса Іньяритту викликає роздратування. Я не про режисера або акторів - а про те, про що цей фільм - людську дурість і безвідповідальність. А ще - про залежності від дурної випадковості. І про дітей, що у першу чергу страждають у такому світі дорослих.

Хоча при усьому глобалізмі стрічки України в ній немає, безвідповідальність щодо дітей для деяких наших співвітчизників - чи не національна риса. Мало хто сьогодні не знає, що відбулося з п’ятирічною Настею Овчар, коли її і маленьку сестру батьки залишили одного дома. До речі, Настя донині не оправилася після опіків, отриманих два роки тому.

Тепер на всю країну прогриміла ще одна історія про хлопчика-рятувальника: 13-літній Вадим Нестерчук з села Головінка Житомирської області витяг з вогню чотирьох сусідських дітей - від двох до шести років. Вони, залишені без догляду, училися запалювати сірники.

Причому, передавши маля сусідці, Вадим повернувся в палаючий будинок, щоб перекрити газ. На відміну від своїх дорослих сусідів він представляв, у що це може вилитися.

В історії щасливий кінець: хлопчик залишився живий і навіть одержав від Президента орден За мужність, а від МНС - іменний годинник. Сподіваюся, коли він виросте, то не стане повторювати помилок сусідів.

Щорічно в мирній Україні, країні, яку теракти і війни обходять стороною, гинуть сотні дітей - хто у вогні, хто від удару струмом, хто, купаючись в озері. Їхні смерті пояснюють випадковістю, але якщо дивитися правді в очі, причина цих трагедій - волаюча безвідповідальність батьків.

Значна частина подібних лих з дітьми відбувається саме в селах, де живе близько 15 млн українців. Останні десятиліття саме ця частина населення країни залишається найбіднішою: сьогодні середня зарплата сільського трудівника трохи більше $100 - тобто половина середньої по Україні.

Суспільство звикло з думкою (і тому не вимовляє її вголос), що селяни - це люди другого класу, їхній розвиток гальмують важка праця за дуже маленькі гроші і зведені до мінімуму можливості змінити ситуацію. З цієї причини в селах, що завжди асоціювалися з бастіоном морального і фізичного здоров’я нації, множаться хвороби бідних - алкоголізм, туберкульоз, венеричні хвороби і навіть абсолютно "міська недуга" - наркоманія. До того ж саме удалині від міста охорона здоров’я - у найжалюгіднішому стані.

Приміром, якщо раніше вважалося, що хронічним алкоголізмом у більшій мірі страждають жителі промислових центрів, то тепер тенденція змінилася. З майже мільйона українських алкоголіків (для більшої об’єктивності наркологи радять множити цю цифру на п’ять) велика частина живе саме в селах. При всіх цих похмурих обставинах чи до турботи про дітей?

У зв’язку з цим стосовно спадкоємців у селах найчастіше дотримуються доісторичної формули: Бог дав - Бог узяв. А іншими словами, ставлять свого роду експеримент на виживання.

Парадоксальність ситуації в тому, що чи не єдина державна соціальна програма останнього часу, торкнулася прямо селян, спрямована на стимуляцію народжуваності: 8,5 тис. грн. до народження дитини, на які жителі столиці дивляться зі скепсисом, у селах - великі гроші. Не більш гуманним і виправданим кроком була би пропаганда і навіть безкоштовна роздача контрацептивів у сільській місцевості?

Колись мене здивували і навіть шокували слова відомого соціолога про те, що стимулювати народжуваність треба в першу чергу в кольорі національного генофонду - молодих топ-менеджерів, талановитих учених, успішних бізнесменів: мов, саме такі мозки треба передавати в спадщину.

Однак погортавши вітчизняні таблоїди, що повідомляють майже в кожнім номері про загибель залишених без догляду дітей, ця думка вже не здається такою блюзнірською. Людина, яка поважає себе і свою працю, націлена на успіх своєї справи, що прораховує кожен крок для досягнення мети, уже точно подбає про своїх спадкоємців.

Але місто не поспішає робити дітей. А з недавніх пір епатує суспільство, узагалі відмовляючись від радостей відтворення - прихильники руху child-free (вільні від дітей) уже є й в Україні. На перший погляд, це позиція цинічних егоцентристів, але чи справді вона гірша принципів, тобто повної безпринципності тих, хто, не думаючи про наслідки, зачинає дітей, виношує, а потім виявляється не в змозі ростити їх?

Статистика повідомляє, що в Україні останнім часом стали більше народжувати. І хоча приріст йде і за рахунок міського населення, у сільських родинах усеодно дітей значно більше. Питання тільки в тому, яке в них буде майбутнє.