"Під час війни не треба відмовлятися від нормального життя. Страждати, щоби що?" — військова психологиня про стрес та міфи про ПТСР

Ворог хоче, щоб ми знесилились і зупинили спротив. Тому ми маємо робити навпаки

Як бути стійким ментально в умовах геноциду, як воїнам зберегти стосунки з сім'єю, чи доречна радість під час війни, пояснює "Телеграфу" психологиня, сомнотерапевтка, начальниця групи контролю бойового стресу 210-го окремого штурмового полку, членкиня Національної психологічної асоціації, Інституту розладів сну та психотравматичних розладів, британського Інституту комплексної травми Євгенія Василенко в межах проєкту "Лінія спротиву".

Страх ударів ракетами "Орєшнік"

— Коли з’являється нова загроза, вона викликає сильну стресову реакцію, а стрес — це, по суті, реакція на щось нове. Наш мозок так влаштований: він сканує нашу реальність на наявність загрози. Тому що головна задача — вижити. Потрібен час на адаптацію. Чим більше ми будемо стикатися із загрозою одного типу, тим менш гостро ми будемо на неї реагувати. У нас буде більше сценаріїв поведінки. Наприклад, "шахеди" — ми знаємо що від них очікувати, як діяти, ми більш-менш адаптувалися.

Якби нам не повідомили деталі, ми б до цього (до "Орєшніка". — Ред.) поставилися, як до звичайної ракетної атаки. Однак тут щось нове, міжконтинентальне — саме факт цієї інформації нас збентежив, а не те, що воно прилетіло.

Фронт сиплеться: як підготуватися до загроз?

— Вміти визнавати загрозу — інколи дуже страшно. Може бути "ефект шторки", "я сховаюся в доміку, зі мною нічого не станеться". Це людська природа, коли захисна реакція працює проти нас. Дуже часто люди не усвідомлюють, що з ними може щось статися, поки воно не стається.

Люди нічого не роблять, і їм так спокійніше, бо, якщо почнуть готуватися, воно буде їх бентежити. Та що більше ви підготовлені, то вам спокійніше від того. В разі чого ви будете знати, що робити, навіть якщо ситуація екстраординарна. А коли найгірше таки сталося, людина або гине, або виживає і розгрібає наслідки.

Все, чому можна навчитися, підвищує шанси на виживання

— Скільки б вам не було років, чим би ви не займалися в цивільному житті, коли потрапляєте до лав ЗСУ, важливо зрозуміти — треба постійно вчитися. Багато, швидко і дуже сумлінно. Все, чому ви можете навчитися, підвищує ваші шанси на виживання.

Навіть якщо вас завалять найсучаснішою технікою, якщо ви не можете опанувати себе, то це все — купа металобрухту. Ви не зможете ним скористатися. Я знаю випадки, коли хлопцям траплялася зброя, якою вони не знали, як користуватися. І це вганяло у ступор і мало погані наслідки.

Чи доречна радість під час війни?

— Багато людей в умовах війни відмовляються від нормального життя. Страждати, щоби що? Що я хочу отримати у підсумку? Радість — частина наших переживань, як сум, горе, страх. Це базові речі, вони нам потрібні. Якщо я свідомо відмовляюсь від чогось, картина розбалансовується, і я вже не можу бути в контакті з об’єктивною реальністю.

Треба спитати себе: що мені дає ресурс? Від чого мені добре? Не відмовляйтесь від дрібниць і не втрачайте їх. Наш ворог хоче, щоб ми знесилились, втратили віру й зупинили спротив. Тому ми маємо робити все, що, навпаки, дає нам більше сили, впевненості. Завжди пам’ятайте: кому вигідно, щоб ви почувалися так, як ви почуваєтесь? Росіяни розхитують наш тил, бо він підтримує фронт. Ми не можемо бути відірвані одне від одного. Є така фраза: "Як тільки тил відмовиться від фронту, тоді фронт переміститься туди, де знаходиться тил".

Війна — перевірка багатьох стосунків

— У військових, особливо тих, хто пройшов бойові дії, сприйняття себе, життя, реальності змінюється. До потужних стресорних факторів наше тіло і мозок адаптуються, аби вижити в екстремальних умовах.

У тих, хто залишився вдома чекати, не відбувається такий перехід. Ми сприймаємо людину, яка поїхала воювати, так, як звикли. Потрібно сісти та передомовитись: хто що робить, хто за що відповідає.

Як зберегти родину під час війни?

— Коли ви створюєте сім’ю, у вас мають збігтися певні фактори: спільні цінності, цілі, повага до партнера, здатність бачити в тому, хто поруч з вами, партнера. Не інструмент, не спосіб розв'язувати ваші проблеми, а саме людину, з якою у вас буде партнерство в стосунках. Має бути свідоме бажання жити це життя саме з цією людиною: з характером, з навичками та особистісними рисами. Навіть без війни треба періодично проводити check up "а у нас все ще збігаються цінності?".

Якщо в однієї людини є певні цілі, а в другої вектор змінився, підуть проблеми. Треба жити не за звичкою "ну, ми вже створили сім’ю". Такий виклик, як війна, то він витягує всі проблеми, що у вас були, всі негаразди, всі гострі кути. Коли все це вже вивалилось, ви стоїте у купі проблем, і комусь простіше все це закінчити, аніж передомовлятися, перепідлаштовуватися. Це вимагає багато зусиль, а ще треба бажання це робити. Підтримувати одне одного, бачити сутність, знаходити спільне. Тому тут, скоріше, питання не стільки у війні, а саме у комунікації та бажанні бути саме з цією людиною.

ПТСР: хочу навчитися з цим жити

— Посттравматичний стресовий розлад — це клінічний діагноз. Зараз цей ярлик намагаються вішати всюди. Далеко не у всіх, хто пройшов бойові дії, буде ПТСР. У когось можуть бути лише ознаки або якісь інші наслідки. ПТСР, як будь-який клінічний діагноз, складається з багатьох клінічних симптомів, і його доволі складно поставити. Якщо вам вже поставили такий діагноз, то немає якогось ідеального часу для його подолання. І що таке подолання: коли все пройшло чи варіант "мені отут неприємно, але я хочу навчитися з цим жити". Тому, знову ж таки, мислимо так: "У мене є отакі обставини та умови — що я можу з цим зробити?" Наприклад, людина брала участь у бойових діях, боїться вийти у натовп чи зайти у ліфт, починається клаустрофобія, тому що вона горіла у танку.

Не обов’язково у людини це забирати, а може ефективніше — навчити з цим жити й щоб вона залишалася функціональною. Тому що іноді намагання забрати її біль може не спрацювати, а часу піде дуже багато.

Накручене ставлення: з бойових дій в офіс

— Немає жодних перешкод, які б не дозволили ветерану повернутися до роботи в офісі та адаптуватися до життя. Будь-який досвід іншої людини буде відрізнятися від вашого, і ви ніколи до кінця не зрозумієте іншу людину. Проблемою може бути накручене ставлення: "До мене в офіс прийде поплавлений військовий і буде на мене агресувати".

У нас є когнітивний трикутник: спочатку ми щось думаємо, потім з цього приводу щось відчуваємо, а потім вже діємо. Тобто іноді накрутили щось собі, а потім починаємо діяти ще до того, як воно відбулося.

Тому все залежить від того, яка людина. Процес інтеграції та реінтеграції, він двосторонній. Військові, які повертаються, мають розуміти, що цивільний світ трохи по-іншому влаштований і їм треба вбудовуватись у систему, а цивільні мають розуміти, що вони повинні йти назустріч і щось коригувати.