Зворушлива історія: чому не треба відкладати життя на потім

Це історія, яку записала журналістка з Івано-Франківську Тетяна Грегораш та поширила на своїй сторінці у Фейсбуці, зворушила багатьох та змусила замислитися. Це історія про те, що не треба відкладати життя на потім, що треба присвячувати час тим, кого любиш, замысть накопичувати речі, які ніколи не зроблять нас щасливими.

Все почалося з того, що водій машини, замовленої через BlaBlaCar, приїхав з Києва в Івано-Франківськ на кілька годин раніше, ніж обіцяв. Їхав з Іспанії, поспішав додому.

Четверта година ранку. Ніч, вокзал, холодно, мені треба в Калуш.

Водій таксі, років за 60, кивнув, мовляв, сідайте.

Поторгувалися за ціну, їдемо.

Чистий салон, ремні безпеки, українська музика в колонках, кава в термосі.

— Не можу пити не свою каву. Жінка робить смачнішу, ніж у всіх цих новомодних кав’ярнях.

— Та чому, є кав’ярні, в яких смачно.

— Вам завжди смачно, коли не вдома. МАлАдЬож.

Їдемо далі. Говоримо далі.

— 4 година, а ви вже на роботі. Не втомлюєтеся?

— Певно, що так. А що робити, треба працювати.

Я мовчу. Він мовчить. Не витримує, починає говорити.

— Мені вже 67. Навіть і не зрозумів, як життя минуло. Одружився рано. Спочатку народився син, а потім донька. Все життя працював на заводі. Від ранку до вечора. З 90-х, коли мав відпустку, почав їздити на заробітки. Спочатку до Росії, потім до Польщі. Купив машину. Відтак закрутилося — завод до вечора, увечері — таксі. Зранку знову завод, потім знов таксі. Возив всіх, чого тільки не набачився під час таксування. А під час відпустки — знову будова в Польщі.

— Для чого так важко?

— Спочатку діти росли, потім вчилися, потім одружувалися. А я все думав, що от-от почну жити на повну. Все обіцяв жінці, що поїдемо на море. І обіцяв. І обіцяв. Потім я будував хату. Всі гроші вкладав в будівництво. Яке там море! Мали ж спочатку добудувати. Хотів два поверхи, перекрити найкращою черепицею, поставити найкращу підлогу, найдорожчі меблі. Найдорожчий телевізор. Хотілося сидіти на старості, пити чай і дивитися фільми. Тільки криниця мені обійшлася майже так, як однокімнатна квартира.

— А для чого аж так?

— Хотілося не бути гіршими за сусідів, друзів і щоб діти вже не горбатилися, а насолоджувалися життям.

— Ну, клас. Думаю, вони подякують.

— Та яке. Роз’їхалися, навіть ніхто не живе в Івано-Франківську.

— А для чого Вам тепер таксувати? Вже ж і діти окремо живуть, забезпечують себе самі. А ви можете з жінкою нарешті пити чай і дивитися телевізор, як і мріяли.

— Рік тому все згоріло. ВСЕ! Сказали, проводка... Лишилася від хати тільки коробка. Ні меблів, на які заробляв півжиття, ні техніки, ні одягу, нічого… Навіть черепиця потріскала, треба замінювати. Все з початку. Наче все моє життя згоріло!

І чесно — заплакав! Звернув з дороги, зупинився на трохи біля лісу. Налив кави собі і мені.

— Ви тепер таксуєте, щоб купити меблі і телевізор?

— Ні, хочу відвезти жінку на море. То буде наше перше море за 43 роки спільного життя. А її — взагалі перше в житті. Вже половину грошей назбирав. Ще половину.

— А телевізор?

— Діти привезли якийсь свій, вони вже не користувалися ним. Вистачає, не гірше показує, ніж той, що в нас був. Все одно, який би не був телевізор, — ті ж самі погані новини і що ростуть ціни.

— А меблі?

— Сусіди купували нові, нам віддали старі. Скільки нам лишилося. Вистачить і тих.

— Навіть не знаю, що сказати. Співчуваю. Шкода, що так сталося.

— І мені шкода. Що так і не повіз дітей на море. Що обмежував себе в усьому. І їх. Що не було ніяких святкувань. Шкода, що так довго відкладав життя. І добре, що так сталося, напевно. Бо я ще хотів замінити підлогу і переробити кухню, купити нову ванну, більшу. І паркан вже хотілося переробити… Це б ніколи не закінчилося.

Сумно, правда? Мені — дуже!

Але нас просто ніхто не вчив жити щасливо.

Ніхто не казав, що можна мати не більше поверхів, ніж в сусіда. Не плазмовіший телевізор, ніж в кума, не дорожчу шубу, ніж в подруги. Що можна виглядати так, як зручно. Жити там, де затишно. І що в триповерховій хаті не завжди більше щастя, ніж в двокімнатній квартирі.

Я дуже хочу, щоб в житті таксиста і його дружини сталося найкраще море. І щоб в цілому епоха хата-телевізор-кришталь-все-до-хати-і-замінити-штори-до-Пасхи-на-нові-завершилася.

Щоб більше бути, а не здаватися. Жити, а не відкладати.