Лист до дитини, що ще не народилася…

Чи можна написали лист дитинці, що ще не народилася? Чи зрозуміє вона набір символів та мерехтіння монітора, стукотіння клавіш та бурмотіння собі під ніс... Однак написали варто, якщо хочеться.

28.11.02 – Четвер. Перечитано багато літератури, пережито багато стресів та радісних хвилин. До сьогодні. Багато ще попереду. Не хочеться думати про те, що буде завтра, що необхідно зробити і куди піти. Не хочеться лежати в ліжку і вдавати хвору. Не хочеться нічого.

Є страх бути поганою дружиною, поганою мамою, поганою студенткою та співробітницею. Купа страхів і занадто мало впевненості в собі. Чого хочу я? До чого в решті решт прагну? Не зрозуміло. І це теж мене дивує. Дитина, яка живе зі мною... Це не дитина, яку я ношу, це дитина яка живе своїм життям і яку мені часом шкода через вимушену нерухомість та неможливість спілкування із світом. Народжувати страшно. Однак я ж не можу бути егоїсткою і тримати дитину все життя в собі, не випускаючи її на волю! Хоча так легше, мабуть. Мені дуже хочеться вислухати її (його) - що воно скаже, щоб поділилося своїми відчуттями від перебування там, в середині. Ми не говоримо. Чи ми розуміємо один одного? Не знаю. Часом мені здається, що я все роблю не так. Часом я просто роблю так як мені хочеться, не зважаючи на інших.

Дві проблеми – дитина в моїй утробі подорослішала за ці декілька місяців і стала зовсім дорослою і самостійною. Мені навіть здається, що вона живе своїм життям, незважаючи на мої почуття. Однак я не можу це підтвердити. Я не можу почути її голос, що розкаже мені, пожурить мене і порадить як і що робити. Я не можу сприймати її як зовсім маленьку напівлюдинку, але й не можу вважати її повністю дорослою. Залишається просто чекати вирішення цього питання.

Чому ж я не адресую цей лист тобі, моє маленьке слоненятко? Моя маленька хрюшка... не знаю. Так дивно і дивовижно все, що відбувається зі мною, що годі і сподіватись щось зрозуміти. Спочатку я хвилювалась, потім довго заздрила сама собі, потім пишалася собою. Тепер я загубилась у власних думках та цілях. Я просто пишу тобі, незрозумілою мовою, адже ти не розумієш звук стукотіння клавіатури, хоча й знайома з нею. Мабуть твій найнеулюбленіший звук за весь час твого життя. Адже ти вже живеш. І ти це відчуваєш, я знаю. Тобі не подобається Павич, тобі подобаються маслини, тобі подобається тиша і миша зі скролом (хоча ти навіть не знаєш, що це таке).

Ну мабуть натхнення на сьогодні вичерпалось. Писати нема про що і нема як.

Тримайся, все життя ще попереду і воно, повір, не гірше, а навіть краще ніж ти можеш собі уявити.

З любов’ю та повагою, твоя Мама.

Sofisyanya