#мама_з_Iнстаграму: Надя Васильченко про життя та виховання дiтей в Чилі

Надія Васильченко, перекладач з України, яка оселилася з родиною в екзотичному Сантьяго-де-Чилі, у власному аккаунтi в Інстаграм @nadvasna закарбовує яскраві моменти повсякденності, а досвідом і спостереженнями про батьківство в Чилі ділиться з UAUA.info.

Скільки себе пам’ятаю, я мріяла пожити там, де ще ніхто із моїх знайомих не бував. Схоже, я вмію мріяти, бо живу тепер в столиці країни, де навіть наших співвітчизників мало — в Сантьяго-де-Чилі.

Пам’ятаю, якось у літньому таборі, ми говорили про те, ким працюють наші батьки. І одна дівчинка сказала, що мама і тато у неї — перекладачі. Я подумала: хотіла би я бути донькою перекладачів! В той час я була зачарована багатомовністю Лесі Українки і запланувала собі вивчити всі мови, якими вона володіла. Всі вивчити мені не вдалося, але більше десяти мов я спробувала, і п’ятьма з них користуюся щодня, бо працюю перекладачем.

В мене активне суспільне життя. З 2005 року я член Спілки усних та письмових перекладачів Чилі, де беру участь у Комісії з літературного перекладу, а з цього року — у комітеті інтернаціоналізації Державного фонду книговидавництва та читання Чилі.

Крім того — і цим я дуже пишаюся — у 2014 році небайдужими українцями та чилійцями було створено Чилійсько-українську інтеграційну палату для розвитку позитивного іміджу України в Чилі та двосторонніх зв’язків між нашими країнами. Ми організовуємо власні заходи та беремо участь у тих, які проводять міністерства Чилі, мігрантські фонди, а також Торгово-промислова палата Чилі, членом якої є і наша організація.

Фото Ariel Cruz

А приїхала я сюди вперше в 2004 році — перекладачем в один проект на 3 місяці, який подовжили ще на 3 місяці. Зараз, після 12 років в Чилі, я розумію, що щось-таки нами керує. Інакше як пояснити, що за два тижні до повернення в Україну я познайомилася з тим, хто 4 роки потому став моїм чоловіком? Тепер у нас двоє дітей: хлопчику Андрійку 6 років і дівчинці Олександрі 3 роки.

Діти в Чилі

Коли я тільки сюди потрапила, звернула увагу на те, що діти тут усюди. На це впливає і те, що в Чилі заборонені аборти. Чужі люди ніколи не зроблять дитині зауваження, навпаки, дуже привітні і прихильні до них. Спокійно можна виїхати в далеку подорож машиною, адже на кожній заправці є місце, де дитині можна поміняти підґузок і підігріти пляшечку чи пюре. В ресторанах завжди є стільчики для малят.

В перші свої дні зустріла дівчину в метро, яка їхала з дитинкою на руках. Я таких маляток на той момент ще не бачила, запиталася, скільки їй. Виявилося, що тільки тиждень. Мені здається, в Україні й досі люди намагаються не виходити з настільки маленькою дитиною, тим більше їздити громадським транспортом.

Фото instagram.com/nadvasna/

Будь-який перехожий може зазирнути у візочок, попросити дитину на руки, помацати її за щічки-ручки. Дуже часто на майданчику побачиш татусів з малечею. Чоловіки без проблем міняють підґузки і годують дітей, хоча, звичайно, ще залишаються такі, які вважають, що діти — це справа жінок.

Всі державні установи, торгівельні центри, клініки, станції метро тощо обладнані ліфтами для інвалідів та дитячих візочків. Пандуси і з’їзди з тротуарів — усюди. Молода мама абсолютно не відірвана від світу, адже спокійно може пересуватися містом. Для вагітних жінок і людей з маленькими дітьми окремі парковки, черги в банках, магазинах тощо. В торгівельних центрах, клініках тощо є кімнати для годування.

Середня кількість дітей у сім’ї — 2 або 3 дитини. Проте, тут є і багатодітні сім’ї, такі, де кількість дітей — це ознака статусу, адже батько може всіх їх прогодувати, одягнути і дати пристойну освіту. Разом з тим, є дуже бідні багатодітні сім’ї, де велика кількість дітей пов’язана зовсім із іншими причинами.

Вагітність і пологи в Чилі

Наші діти народилися в Сантьяго-де-Чилі. Якби не треба було ходити стільки часу вагітною, я б народила ще декількох, настільки спокійно і комфортно я себе почувала.

Обстежувалася і народжувала з одним і тим же лікарем, який був доступним 24 години на добу — це додавало впевненості, що все буде добре. У лікаря в кабінеті є апарат УЗД, і ми раз на місяць могли спостерігати, як росте маля. На аналізи тут не ганяють: тільки загальні в момент підтвердження вагітності і десь у середині терміну — на вміст цукру в крові.

З першою дитиною мені робили кесарів розтин, бо малий так і не повернувся головою вниз, а другу дитину я хотіла народити природньо, мій лікар мене у цьому підтримав. Чоловік перерізав пуповину і зважував обох дітей, перебував зі мною і дитиною в палаті увесь необхідний час.

Я народжувала в одній із приватних клінік, але відвідувала подруг, які народжували у державних клініках столиці. Так само охайно, привітно, гарно обладнані. Різниця тільки в тому, що в приватній клініці ти в окремій кімнаті, яка більша схожа на готельний номер, а лікар, навіть якщо він в цей день не працює, приїде до тебе. В державній же кімнати на декілька породіль, і лікар не обов’язково буде той, який вів вагітність, а просто черговий.

Освіта в Чилі

З освітою ми тільки-тільки починаємо розбиратися, але вже вирішили, що принаймні початкову освіту діти будуть отримувати вдома. Старший син тут ходив у прекіндер (в 4 роки) і кіндер (у 5 років) при школі, і ми зрозуміли, що, навчаючи його вдома, результат буде кращий. До того ж в червні-серпні ми літаємо в Україну, а тут саме середина навчального року. Плюс хороші приватні школи досить дорогі (400–600 доларів на місяць), а ще туди великий конкурс.

Варто зазначити, що класи, незалежно від рівня школи, дуже переповнені: максимально дозволена кількість учнів у класі — 45. В Андрійковому класі було 42 дитини! Я не покидаю думку про те, щоби дистанційно отримувати освіту також і в українській школі. Під час поїздки цього року маємо все з’ясувати.

Фото instagram.com/nadvasna/

Свого часу я перечитала увесь набір молодої мами, закупила дидактичні матеріали, іграшки та ігри в усіх можливих країнах світу, і чесно спробувала потроху від усіх методик. З часом, виробилася власна батьківська позиція: пропонувати і спостерігати. Усьому свій час. Ми створюємо всі умови, підштовхуємо дітей, але ніколи не наполягаємо і не змушуємо.

Скажімо, ґаджети. Сучасні діти — цифрові аборигени. Їхнє життя є і завжди буде пов’язане з технологіями. Ми можемо мріяти про босоноге дитинство на природі без телевізорів, комп’ютерів та планшетів для наших дітей, але реальність така, що рано чи пізно вони потраплять у некерований технологічний світ, тому значно вигідніше і здоровіше навчити дітей ці технології фільтрувати і контролювати.

Зараз ми чітко обмежуємо те, що саме діти можуть дивитися, пояснюємо, чому і в які ігри бавитися, і скільки часу в них є щоденно на електронні прилади. Вони самі вибирають, як використати цей „технологічний час“.

Виховання в Чилі

Одного разу, вагітна молодшою донькою, я гуляла з сином у парку. З нами заговорила старша жіночка, розпитуючи Андрійка про його забавки, а мене про вагітність. Вона сказала: „Така різниця у віці між дітьми — ідеальна, у них не буде конфлікту інтересів, бо інтереси будуть різними: і з огляду на вік, і через стать“.

Фото instagram.com/nadvasna/

Я не знаю, чи то самонавіювання, чи то жіночка виявилася чарівницею, але у моїх дітей дійсно ідеальна різниця у віці: дотепер проявів саме ревнощів ми не спостерігаємо. Діти вміють і люблять бавитися разом, хоча іноді бувають суперечки за якусь іграшку. З цим ми швидко розібралися: якщо діти за іграшку сперечаються, і не можуть домовитися про спільну гру або чергуватися, іграшка йде на благочинність. Після першої (!) подарованої так іграшки суперечки припинилися.

Як вважає моя свекруха, ми з чоловіком дуже суворі з дітьми. Колись вона була вражена, побачивши, як двохрічний Андрійко сам викидав у сміття обгортку від цукерки, якою вона його щойно пригостила. Потім таким шоком стала почищена власноруч морква. З останнього — застелене ліжко. Наші діти стали ходити на горщик до 2 років, пити з чашки, а не з пляшечки теж десь у такому віці, і купа ще усіляких речей, які мені здаються природними, а для чилійського середовища — знущанням над дитиною і відбиранням у неї дитинства.

Скажімо, в Чилі мати домашню робітницю або няню — дуже поширена річ. Для декого це поняття статусу, для інших — життєва необхідність, наприклад, коли батьки працюють повний робочий день, а школа/садок на півдня. До того, як у нас з’явилися діти, ми спокійно обходилися без помічниці. Потім, за вагітності і поки діти були зовсім маленькими, у нас працювала жіночка, яка допомагала з прибиранням, готуванням їжі і час від часу гуляла з дітьми, щоб я могла відпочити або попрацювати.

Фото wikipedia/commons/

Тепер діти підросли, і ми вирішили, що продуктивніше буде оптимізувати ведення домашнього господарства і привчити дітей (і себе самих!) до порядку, ніж покладатися на іншу людину. Ми не знаємо, чи в наших дітей буде можливість винаймати прибиральницю чи кухарку, але впевнені, що голодні і брудні вони ходити не будуть.

Звичайно, діти ростуть, а батьків чекають все нові і нові випробування. Нещодавно ми успішно вирішили проблему із старшим сином: в нього зараз такий вік, що щосекунди народжується купа питань, робиться маса відкриттів, якими треба миттєво поділитися, тому він став перебивати. Враховуючи те, що я працюю з дому, такі перебивання стали справжнім лихом. То ж ми для себе знайшли два виходи.

Перший — і ось вам про користь ґаджетів — дитина записує свої питання на диктофон. І коли ми маємо можливість, прослуховуємо їх разом і шукаємо відповіді.Другий, вичитаний мною десь в Інтернеті: пояснити дитині, що коли вона хоче щось сказати, а мама/тато розмовляють, вона може просто підійти, покласти долоньку дорослому на зап’ястя, і почекати. Мама/тато в цей час прикривають руку дитини своєю рукою. Дитина відчуває, що на неї звернули увагу і спокійно чекає. З нашим хлопцем це подіяло, можливо, комусь ця порада теж стане у нагоді.

Щодо ролі батьків, то я — генератор ідей, а тато — їх реалізатор. Наприклад, в Чилі не існує спортивних дитячих куточків. Чоловік за схемами, знайденими мною в Інтернеті, облаштував домашні джунглі. Діти, які до нас вперше потрапляють, потім просяться в гості, бо тут дуже цікаво. Тато возить дітей на футбол, підтримує інтерес до усіх видів спорту, музики, читає їм вголос. Якщо він щось майструє, він завжди дозволяє малим працювати інструментом, вчить їх. Мені здається, дітям з таким батьком дуже пощастило. Він завжди присутній, бо, на щастя, у нього гнучкий графік роботи.

Коли нас з чоловіком питають, чи плануємо ми ще дітей, ми жартуємо: хлопчика народили, дівчинку народили, кесарів розтин спробували, природні пологи спробували, отже, план виконано. Ми переконані, що діти приходять чи не приходять, не зважаючи на плани батьків, а іноді зовсім із іншого боку. Живемо, насолоджуємося нашою маленькою родиною. І — можливо, я занадто езотерична — якщо якась дитина вирішить, що їй у нас буде добре, ми будемо тільки раді.

Якщо в хочете розповiсти свою iсторiю, пишiть нам на адресу [email protected]