Формула успішного виховання не знайдена: розповідь мами чотирьох дітей

Мене часто запитують: що важливо у вихованні багатьох дітей? Не зациклюватись на їх вихованні!

Я — мама чотирьох дівчат. І якби мені запропонували прямо зараз народити п'ятим хлопцячи просто за махом чарівної палички змінити стать хоча б однієї дитини, я б відмовилась. Бо той досвід, який дають мені мої доньки, не вартий будь-яких підмін.

Сьогодні всі поголовно приймають участь у мамських семінарах та «сльотах». Діляться досвідом та обсмоктують проблеми. Підсовують одна одній корисну вікову літературу і вважають, що це – стандарт життя. Але ж ви не спілкуєтесь зі своїм чоловіком, спираючись на статтю з Cosmo? То чому ж вважаєте, що можна виховати дитину з книжкою Еди Лєшан в руках?! Еда Лєшан, безперечно, — крута тітка, але і вона вам скаже, що ваша дитина — індивідуум, який не завжди можна підігнати під загальній шаблон.

Виховання в моєму випадку — це в більшості інтуїція плюс мудрість та досвід, який я отримала, народивши двійню, через оптимальний проміжок часу після старших дівчат. Дітей потрібно вміти почути, а не просто слухати, як часто вчить мене моя добра подруга. І це золота істина. Я не мама-ідеал, в мене занадто багато прогалин, я кричу та вибухаю, мені часто чешуться руки зробити все за своїх дітей, аби воно тільки робилося швидше. Мені також хочеться погортати сторінки Інстаграм замість вибудовування лего-вежі. Але коли я зупиняюсь, забуваю про власні «хочу» і починаю чути своїх дітей, проговорювати їм свої почуття та бажання, спілкування виходить зовсім якісно нового рівня. Такого, який задовольняє і мене, і моїх дівчат.

Кожна мама, напевно, знає, що з того моменту, як вона народила свою першу дитину, вона вже не належить собі. Бо батьківство — це не до 18-ти років, це на все життя.

Можна мати цілодобових нянь та водіїв; ідеальну добру бабусю та пунктуального дідуся. Але вони ніколи не виховають і не полюблять вашу дитину так, як вмієте любити її ви. Ви не зможете пишатися її здобутками, не ставши великою частиною її життя. Мама однаково переживає і за сина трьох років, який вперше пішов у дитячий садок, і за доньку, яка в 25 поїхала за кордон на стажування. Мама — це до останнього подиху.

Мені важко назвати себе такою правильною, люблячою «мамою-куркою», бо мене може вивести з рівноваги будь що: від розлитого на світлу канапу (уявляєте, в нас вся квартира світла!) малинового варення до прохання пришити саме зараз емблеми конюшні на сорочку для виступу. Моє роздратування не зовсім як глечик, що наповнюється багатоголосною рідиною. Скоріш це безрезультатний шлях роботи над собою. Напевно, Всесвіт послав мені чотирьох повністю різних та суперечливих доньок для самовдосконалення, стриманості і пошуку внутрішнього балансу.

Уявіть наш ранок: з холодильника мені треба дістати два види ковбаси і сиру, комусь мазати маслом, комусь додавати болгарський перець – і це тільки аби зібрати старших у школу. Потім – наготувати двома різними сніданками і ще на черзі — два альтернативних, перед садочком. Тато обслуговується останнім – так вже склалось його життя... Вечері, як правило, теж не бувають однаковими, і навіть пироги та торти вони всі люблять різні. За весь час існування цієї великої родини я так і не звикла чесати всіх під одну гребінку. Я не хочу примушувати їх їсти те, що вони не люблять, тільки тому, що їх багато; я не воджу їх на однакові заняття тільки тому, що так зручно мені. Правду кажучи, в мене навіть двійня до року жила в різних режимах – ну не потрібно мучити дитину сном тільки тому, що зараз спить її сестра!

Підходи в спілкуванні, зовнішній вигляд, педагогічні настанови чи психологічні прийомчики теж не однакові. Бо ж все, що може бути спільного у дітей однієї родини – це зовнішність, але не більше. Характер, стиль одягу та загальний тип поведінки дуже мало залежать від вашого впливута намагань їх “вкласти”. Все закладено природою. Ви можете лише вносити незначні і, до речі, незавжди вдалі корективи: манери, мова спілкування, релігія (яку вони завжди можуть змінити), вміння не загубити свою думку та себе серед океану соціуму навколо.

В першу ж ніч, коли я приїхала з пологового будинку зі своєю другою донькою, моя мама крутилась біля дверей кімнати в очікуванні моменту для необхідної допомоги. І ми вдвох не могли зрозуміти, як це так: дитина їсть та спить! Адже першу мою доньку ми няньчили за жорстким погодинним нічним графіком вчотирьох. Її нереально було спустити з рук і лишити спати в ліжечку. А друга спала всю ніч, часто посміхалась і до року її, як правило, завжди можна було знайти на тому ж самому місці, де й лишили. Але, як виявилось, діти не тільки по-різному починають ходити та проговорювати перші фрази, вони ще й зовсім по-різному дорослішають.

Старшій донці зараз майже 12. Вона вже скоріш панна, ніж дівчинка: переглядає відеоблоги про макіяж та зачіски, при цьому за півдня може “проковтнути” нову книжку. Чому нову? Бо не лишилося на ринку сучасних книжок українською мовою, яких би не було в її власній бібліотеці.

Другій – 9, але вона взагалі не схожа на дитину, яка має перейти в середню школу і розпрощатися з першою вчителькою: вона ще грає у магазин, регулярно няньчить молодших сестер і ненавидить “літературні хвилинки”. І якщо на неї ще можна просто гаркнути чи пояснити, як мені важко і яка я втомлена — вона це прийме і зрозуміє, то зі старшою потрібен якісно інший, дорослий тип спілкування, який вимагає і часу, і неймовірних психологічних витрат.

Мені дуже часто хочеться відключити та видалити з їх гаджетів всі соціальні мережі, рекламки та ігри, взагалі відібрати всі ці гаджети та залишити дівчат наодинці з ними самими, але я стримуюсь і намагаюсь лишити за ними право самотужки виплисти на належний рівень в цьому віртуальному всесвіті. Якщо вони потребують моєї допомоги – просять словами чи мовчанням, — я, звісно, допомагаю. Хоча інколи навіть мені таке втручання здається зайвим, але як кожна мама я хочу вберегти доньок від усього, що крутиться чи може з”явитися навколо них.

Двійня... Двійня – це окремий світ, це окремий тип виховання,про який ще не писано книжок. І, я вважаю, це чудово, що двійня в мене народилася після певного материнського досвіду. Бо я дивлюсь на них геть по-іншому, по-новому, і всі їхні подвійні рухи в однаковий чи в різні боки – це нібито зовсім новий досвід материнства.

Що найважче? Найважче визнати, що неможливо всіх любити однаково, як би сильно ми цього не хотіли і себе не вмовляли. Найважче — це ставити пріоритети поміж всіма їхніми інтересами та своїми. Найважче — це щоденний, майже щохвилинний вибір на чиюсь користь. Все дійсно спирається на твій миттєвий настрій, більшу/меншу чи зовсім “іншу” схильність до тієї чи іншої доньки та її поведінки прямо зараз, в цю хвилину. В решті решт — на її вік, бо ж маленькі діти – такі солодкі, їх хочеться любити, а старші — такі цікаві і складні, що їх потрібно любити ще більше. Добре, коли вимикається серце і намагаєшся включити здоровий глузд–тоді совість не так мучить за зроблену помилку. Але все одно материнське серце – це найголовніший важель у вихованні.