Микроэкологические нарушения у детей и современные возможности их коррекции (укр.)

В.Бережний, С.Крамарев, В.Мартинюк, Є.Шунько, Д.Янковський, Г.Димент.

Київська медична академія післядипломної освіти ім. П.Л.Шупика, Національний медичний університет ім. О.О.Богомольця, Український медичний центр реабілітації дітей з органічним ураженням нервової системи МОЗ України, компанія "О.Д.Пролісок".

Попри наявність великої кіль-кості пропозицій стосовно відновлення нормофлори, найбільш визнаними засобами підтримки і корекції ендомікроекології людини є пробіотики.

Відтоді як І.Мечников запропонував використовувати спеціальні молочнокислі бактерії для оздоровлення мікрофлори кишечнику, минуло вже близько 100 років, однак ідея вченого не втратила своєї актуальності і сьогодні. Роботи І.Мечникова поклали початок розвитку нового напрямку в медицині - бактеріотерапії. Особливий інтерес до бактеріотерапевтичних методів лікування виник з початком ери антибіотиків, коли надмірне захоплення клініцистів ідеєю знищення інфекційних патологій призвело не тільки до загострення проблеми інфекцій за рахунок збільшення агресивних властивостей патогенної й умовно-патогенної мікрофлори, але і змусило уважно поставитися до нормоавтофлори людини.

В Україні бактеріотерапевтичні препарати (спочатку під назвою "еубіотики") з'явилися на початку 70-х років минулого століття. Це були одно-, двоштамові препарати, що містять ліофілізовану біомасу клітин coli-бактерій, біфідобактерій і лактобацил, їх і сьогодні часто застосовують для корекції дисбіозів: колібактерин, біфідумбактерин, лактобактерин, біфікол. В останні роки асортимент пробіотиків помітно розширився, в основному за рахунок препаратів закордонного виробництва. З одного боку, це забезпечує зростаючі потреби клініки в антидисбіозних препаратах, але з іншого боку, активна реклама пробіотиків за відсутності достатньої інформації про особливості їхнього складу і фармакологічних властивостей уможливлює небезпеку помилок при призначенні препаратів і появу небажаних побічних ефектів. Особливо насторожує збільшення кількості пробіотиків, що містять у своєму складі нетипові для нормофлори умовно-патогенні мікроорганізми (спороносні аеробні бацили, дріжджі, ентерококи, аерококи, ешерихії та ін.).

Варто враховувати, що пробіотикотерапія є методом штучного заселення біотопів людини спеціальною мікрофлорою. Тому введення в організм, а надто в організм хворої дитини і на тлі імунодефіциту, атипової чи потенційно патогенної флори може призвести до непередбачуваних інфекційних ускладнень. Тут необхідно відзначити, що основна причина широкого клінічного застосування пробіотикотерапії, особливо в педіатрії, полягає не тільки в її антидисбіозній ефективності, але й у визнанні даного методу як одного з найбезпечніших у сучасній медицині. Разом з тим, препарати, що містять атипові чи умовно-патогенні мікроорганізми, не можуть бути віднесені до безумовно безпечних. Тому склад багатьох сучасних пробіотиків має насторожувати лікаря-педіатра і націлювати на обережне їх застосування. Особливо це стосується хворих з імунними порушеннями, оскільки в ослабленому організмі навіть слабовірулентний мікроорганізм здатний спричинити серйозні побічні ефекти інфекційного характеру.

Попри те, що до складу пробіотиків уводять авірулентні штами ентерококів, ешерихій, аерококів, аеробних бацил, дріжджів та інших представників факультативної чи випадкової для нормомікроекосистем людини флори, необхідно пам'ятати про підпорядкування життя мікроорганізмів загальнобіологічним законам. І головний закон - прагнення будь-якого мікроорганізму зберегти свою популяцію, а також оптимізувати і розширити сферу її існування. Очевидно, з цим пов'язане й обмеження в останні роки застосування coli-вмісних пробіотиків (колібактерин, біфікол та ін.), оскільки при цьому найчастіше відзначається збільшення популяції гемолітичних варіантів кишкової палички і спостерігається пригнічення імунної системи. З огляду на це нескладно дійти висновку, що пробіотикотерапія матиме найвищий антидисбіозний ефект без небезпеки розвитку побічних реакцій лише в тому випадку, коли буде спрямована на відновлення і посилення найфізіологічнішої для організму людини групи анаеробних цукролітичних бактерій роду Bifidobacterium, Lactobacillus і Рrоріоnіbасtеrіuм, що становлять, як уже зазначалося, 90-99% усієї автофлори здорової людини і ніколи не спричинюють небажаних ефектів. Всі інші мікроорганізми, попри їх різноманіття, є супутньою чи випадковою мікрофлорою, відновлення якої відбувається самостійно після нормалізації складу й активності індигенної флори, у тому числі її саморегулювальної функції. Тому штучне збільшення рівня аеробного компонента автофлори є не тільки недоцільним, але і небезпечним, оскільки призведе до поглиблення дисбіотичних розладів і може спричинити інфекційні ускладнення.

Таким чином, про абсолютну безпеку пробіотикотерапії можна говорити лише тоді, коли бактеріотерапевтичний препарат включає тільки найбільш дружню для людини мікрофлору, до якої відносять аспорогенні анаеробні цукролітики роду Bifidobacterium, Lactobacillus і Propionibacterium.

Якщо проаналізувати 30-річну еволюцію досягнень в царині створення пробіотиків, то вже можна виділити 6 поколінь цих препаратів.

Серед пробіотиків перших п'яти поколінь протягом тривалого часу найпопулярнішими були біфідумбактерин і лактобактерин. Попри недостатню ефективність, ці пробіотики є зовсім нешкідливими для організму дитини. Пробіотики, що містять атипову для людини флору (Bacillus, Aerococcus, Saccharomyces і ін.), а також умовно-патогенні бактерії (Е. coli, S. faecium), попри активну рекламу, в педіатрії використовують обережно.

Не знайшли поки широкого застосування і синбіотики, що містять, крім пробіотичної флори, пребіотики і біологічно активні нутрієнти. Очевидно, це пов'язане з низькою концентрацією в препаратах як живих клітин, так і добавок, через що вони є недостатньо ефективними.

Особливої уваги заслуговують мультипробіотики. Ці бактеріотерапевтичні засоби останнього покоління створені в Україні і вже одержали високу оцінку клініцистів різної спеціалізації.

Основною відмінністю мультипробіотиків групи "симбітер" від бактеріотерапевтичних засобів попередніх поколінь є наближення їхнього складу і властивостей до природних мікробіоценозів відкритих біологічних систем людини, котрі, як відомо, відрізняються полікомпонентністю, широким спектром біологічних активностей і взаємовигідними міжпопуляційними відносинами. За допомогою спеціальних методів з біотопів здорових людей, у тому числі дітей різного віку, ізолювали біологічно активні штами фізіологічної нормофлори, передовсім різні види біфідобактерій, лактобацил і пропіоновокислих бактерій, а на їхній основі конструювали полікомпонентні симбіози, здатні функціонувати як єдиний багатоклітинний організм, життєздатність і стабільність якого підтримується взаємовигідними метаболічними й енергетичними механізмами регуляції.

Слід зазначити, що розробка методу конструювання пробіотиків у вигляді міцних мутуалістичних мультисимбіозів є значним прогресом в царині удосконалення засобів бактеріотерапії. У ході виготовлення інших комбінованих пробіотиків окремі монокультури просто змішують у визначених співвідношеннях за єдиної умови - відсутності антагонізму між окремими компонентами. Такі комбінації штамів, вирощені в стандартних лабораторних умовах, є не правилом, а винятком з життя мікроорганізмів. Потрапляючи в біотопи людини з жорсткими умовами конкуренції з іншою, добре адаптованою мікрофлорою, вони або гинуть, утворюючи поживне середовище для інших мікроорганізмів, або значно знижують свою активність.

Тільки у вигляді взаємовигідних мікробних консорціумів, де партнери-симбіонти підтримують життя всього співтовариства в цілому, пробіотична мікрофлора здатна заселяти оптимальні для неї екологічні ніші, витісняючи з них випадкову мікрофлору.

Мультипробіотики групи "симбітер" складаються з 14-25 штамів лікувальних бактерій з різним механізмом біологічних активностей.

Високою є антагоністична активність симбітера стосовно широкого спектра патогенних і умовно-патогенних мікроорганізмів (Salmonella, Shigella, Escherichia, Staphylococcus, Pseudomonas, Proteus, Klebsiella, Candida, Jersinia, Enterobacter, Citrobacter, Campylobacter і ін.). При цьому препарат не чинить інгібуючого впливу на представників індигенної мікрофлори. Однією з найважливіших властивостей мультипробіотика є здатність адгезувати на епітеліальних клітинах людини, що свідчить про спроможність даної мікрофлори входити до складу захисних біоплівок і підсилювати їхню функціональну активність.

Оскільки до складу симбітера відібрані бактерії, резистентні до шлункового соку, травних ферментів, жовчі, лізоциму, фенолу, вони мають переваги в порівнянні з іншою мікрофлорою, що потрапляє в організм per os. Разом з тим, розроблені й успішно використовуються методи ректального та інтравагінального застосування симбітера.

Високою є і вітаміносинтезуюча здатність симбітера. Відомо, що дисбіози зазвичай супроводжуються гіпо- та авітамінозами через зниження вітамінопродукуючої активності нормофлори, споживання значної частини вітамінів дисбіозними мікроорганізмами і порушення процесів усмоктування. Бактерії симбітера є активними продуцентами вітамінів B1, В2, В6, B12, PP, К та ін. Крім того, багатокомпонентна симбітерна асоціація містить широкий набір ферментів, що метаболізують протеїни, ліпіди, вуглеводи, нуклеїнові кислоти й інші компоненти їжі. Вироблені бактеріями симбітера екзополісахариди підсилюють адгезивні властивості клітин і підвищують імуностимулювальні властивості препарату.

Природна антибіотикорезистентність бактерій мультипробіотика і нездатність передавати цю властивість іншим мікроорганізмам дає можливість застосовувати його в період антибактеріальної терапії.

Мультипробіотики групи "симбітер" виробляють в "живій" формі (без ліофілізації, котра потребувала б 8-10-годинної реактивації клітин). Тому він починає діяти одразу ж після введення в організм. Завдяки багатофункціональності мультипробіотиків відпадає необхідність призначення хворим одразу кількох бактеріотерапевтичних засобів з меншим спектром біологічних активностей. Симбітер можна застосовувати як закваску для приготування в домашніх умовах лікувально-профілактичного кисломолочного продукту "Симбівіт". Висока ефективність бактеріотерапії "Симбівітом" підтверджена клінічно.

Нині мультипробіотики групи "симбітер" уже визнані як універсальні препарати для профілактики й усунення дисбіозів різного ступеня тяжкості в дітей і дорослих. Препарати мають антидіарейні властивості, відновлюють моторну функцію кишечнику при запорах, зменшують явище метеоризму. Включення симбітера до комплексної терапії хворих на інфекційні патології різної етіології і локалізації, алергії, ферментопатії, запальні захворювання кишечнику, анемії, імунодефіцит сприяє підвищенню ефективності лікування і більш швидкому клінічному видужанню. Мультипробіотики ефективно застосовують у неонатології для цілеспрямованого формування нормофлори в немовлят, особливо з групи ризику; в акушерсько-гінекологічній практиці для лікування інфекційно-запальних захворювань і нормалізації дисбіотичних розладів, особливо у вагітних; у хірургії - з метою запобігання післяопераційним інфекційним ускладненням і т.ін.

Поява нового покоління пробіотичних препаратів знімає багато дискусійних питань у проблемі пробіотикотерапії. Зокрема, стосовно дозування препаратів, можливості появи побічних ефектів, особливо в дітей грудного і раннього віку. Слід зазначити, що такі питання виникли, головним чином, через розширення використання в педіатрії тих пробіотиків, які містять умовно-патогенні чи атипові для нормофлори людини мікроорганізми. Бактеріальну основу симбітера складають найбільш фізіологічні для організму людини будь-якого віку бактерії, не здатні чинити негативного впливу незалежно від дози. Крім того, препарат не містить ніяких додаткових інгредієнтів, а лише біомасу клітин пробіотичних бактерій та їх фізіологічно цінні метаболіти (вітаміни, полісахариди, органічні кислоти та ін.).

Незначні і короткочасні алергійні прояви можуть в окремих випадках спостерігатися тільки у дітей першого року життя при колонізації їхніх біотопів великою кількістю грамнегативної флори, масивне руйнування клітин якої під впливом пробіотика призводить до вивільнення ліпополісахарида, що індукує імунні реакції, які швидко минають і не потребують відміни препарату. При відновленні ендомікроекології дуже важливо розрізняти специфіку пробіотикотерапії і лікування іншими медикаментозними засобами, передовсім антимікробними препаратами. Будь-який високоактивний антимікробний засіб призначений для тотального чи деякою мірою селективного знищення мікрофлори. Його ефективність виявляється досить швидко, а негативні реакції можуть настати значно пізніше і навіть у багатьох випадках розглядатися як самостійне захворювання.

Основним же завданням пробіотикотерапії є не знищення мікрофлори, а приведення до норми оптимальних, фізіологічних для макроорганізму міжпопуляційних співвідношень з відновленням інфраструктури розселення мікроорганізмів по специфічних для них екологічних нішах, тобто повернення макроорганізму здорових мікробіоценозів і їхньої функціональної активності. Тому раціональне поєднання антибіотико- і пробіотикотерапії зможе нівелювати багато сучасних проблем, пов'язаних з частими рецидивами хвороби, побічними ефектами медикаментозної терапії, і т. ін.

Профілактичний прийом мультипробіотиків має велике значення не тільки за антибактеріальної терапії, але також при прийомі гормональних, імунодепресивних, проносних, обволікаючих та інших дисбіозних засобів. Пробіотикопрофілактика особливо показана дітям, котрі часто хворіють, вагітним, немовлятам.

Хотілося б окремо зупинитися на питанні призначення пробіотиків залежно від результатів бактеріологічного дослідження фекалій. У багатьох практичних лікарів склалася хибна думка, що в кожному індивідуальному випадку слід призначати тільки той пробіотик, котрий містить мікроорганізми, яких бракує у біотопі за результатами аналізів. Тому у разі дефіциту біфідобактерій, як правило, призначають біфідумбактерин, дефіциту лактобацил - лактобактерин і т.д. Характерно, що в багатьох випадках при цьому реєструють поліпшення бактеріологічних показників, що дає підстави лікарю вважати обрану ним тактику правомірною. Однак одержані при цьому позитивні результати переважно носять тимчасовий і оманливий характер, обмежений періодом прийому пробіотика і можливістю висіву з фекалій його клітин, котрі переважно поповнюють спектр просвітної транзиторної мікрофлори і швидко елімінуються з кишечнику. Необхідно пам'ятати, що зниження концентрації бодай одного компонента захисної цукролітичної флори свідчить про порушення складу і властивостей її популяції в цілому, оскільки всі групи індигенних бактерій функціонують на основі взаємовигідних симбіотичних зв'язків як між собою, так і з макроорганізмом. Бактеріологічні посіви можуть реєструвати зниження концентрації клітин однієї групи мікроорганізмів, але не враховують неминуче при цьому ослаблення активності інших видів, що надалі обов'язково призведе до загального зменшення популяцій усіх фізіологічних бактерій і руйнування їхнього симбіозу. Проблема полягає ще й у тім, що пробіотична мікрофлора, особливо та, що міститься в моно-, дво- чи трикомпонентних препаратах, доходить до біотопу товстої кишки ослабленою і включення її до складу біоплівки за рахунок витіснення і заміщення інших, більш активних мікроорганізмів, стає практично неможливим.

Разом з тим, найважливіша функція ефективних пробіотиків полягає не в замісній терапії, а у формуванні в біотопі біологічних умов, що сприяють відновленню власної індигенної флори кожного окремого індивідуума. Цей процес має кілька етапів. Спочатку здійснюється санація травного каналу від активної порожнинної потенційно патогенної мікрофлори, її метаболітів і ферментів за рахунок нагромадження в біотопі інгібіторів росту, конкуренції за харчові інгредієнти, зміни фізико-хімічних параметрів середовища, активації імунної системи і т.д. Наслідком даних змін у просвіті кишок є поступове ослаблення і тих патогенів, що увійшли до складу приепітеліальної біоплівки. Одночасно активізуються пристінкові індигенні фізіологічні бактерії, що здобувають при цьому селективні переваги й активно включаються в конкуренцію зі шкідливою мікрофлорою, витісняючи її зі складу біоплівки. І тільки після цього пробіотична флора, що надходить у вже частково оздоровлений кишечник, здатна розчистити собі шлях до біоплівки, але рідко коли здатна утворити з епітелієм міцні зв'язки. Це, найімовірніше, може відбуватися тільки у разі масивного відмирання індигенної флори внаслідок антибіотикотерапії чи інших потужних дисбіозних впливів на нормофлору, що призводить до звільнення рецепторів на епітелії. Тоді активна антибіотикорезистентна пробіотична флора може увійти до складу автобіоценозу і виконувати його функції. В інших ситуаціях біологічно активні клітини мультипробіотика після оздоровлення середовища кишечнику можуть прикріплюватися до крайнього шару приепітеліальної біоплівки за рахунок неспецифічної адгезії, утворити додатковий захисний шар, що, з одного боку, забезпечує тривале функціонування пробіотичної флори в макроорганізмі, а з іншого - підсилює споріднену мікрофлору автобіоценозу за рахунок підтримки стабільності її складу і властивостей.

Тому введення до складу мультипробіотиків останнього покоління всіх основних груп фізіологічної автофлори людини у вигляді багатовидового симбіозу сприяє не тільки розширенню спектра пробіотичних активностей препарату, але і більш ефективному відновленню складу і функцій полікомпонентного автосимбіоценозу макроорганізму.

У зв'язку з вищевикладеним, не можна не зупинитися ще на одному дискусійному питанні, обумовленому помилковістю уявлень окремих практиків і вчених, що пов'язують розвиток кандидомікозу товстої кишки з прийомом кислотосинтезуючих пробіотиків. Важливість даного питання підсилюється досить значним поширенням кишкових мікозів, труднощами їх лікування, особливо в імунодефіцитних хворих, і високим ризиком генералізації процесу. Слід зазначити, що, по-перше, попри досить високу кислоторезистентність дріжджових грибів роду Candida, в анаеробних умовах товстої кишки ці мікроорганізми нездатні використовувати органічні кислоти, синтезовані цукролітичною анаеробною флорою, оскільки за такої ситуації вони самі забезпечують свою життєдіяльність за рахунок зброджування вуглеводів і синтезу органічних кислот, а оптимальним значенням рН для їхнього розвитку є 7,0-7,4.

По-друге, цукролітичні анаероби (Bifidobacterium, Lactobacillus, Propionibacterium) є активними конкурентами Candida, оскільки для їхнього енергетичного метаболізму необхідні ті самі живильні субстрати (переважно цукри). По-третє, багато штамів лактобацил, біфідобактерій і пропіоновокислих бактерій синтезують антикандидозні метаболіти. По-четверте, виявлення при мікробіологічних дослідженнях фекалій дріжджоподібних грибів у концентрації до 104 КОЕ/г без виражених клінічних симптомів ще не є показником розвитку кандидомікозу, оскільки в кишечнику може міститися велика кількість транзиторних дріжджів, що надходять з харчовими продуктами.

Потрібно звернути увагу також на той факт, що до 99% товстокишкового біоценозу здорової дитини становлять цукролітичні анаероби, основним продуктом метаболізму яких є органічні кислоти, котрі підкислюють середовище кишечнику. Це є одним з найважливіших факторів, що обмежують ріст багатьох умовно-патогенних мікроорганізмів; сприяють інактивації шкідливих, у тому числі канцерогенних ферментів; запобіганню всмоктування токсичних метаболітів, зокрема аміаку, і при цьому, зазначимо, не спостерігається надлишковий ріст дріжджоподібних грибів. Ця мікрофлора, маючи порівняно з багатьма бактеріальними патогенами більш високу кислоторезистентність, повільніше елімінує з кишечнику, однак після повного відновлення складу і функцій нормобіоценозу концентрація дріжджів не перевищує норми.

Звідси висновок: оскільки кандидомікоз є одним із проявів дисбіозу, основна тактика його лікування повинна передовсім ґрунтуватися на відновленні складу і конкурентних властивостей домінантної нормофлори кишечнику. Пробіотикотерапію можна поєднувати з прийомом антимікотичних препаратів, а при аналізі результатів лікування потрібно враховувати наявність у раціоні хворого дріжджовмісних чи дріжджостимулювальних продуктів харчування. Розглядаючи проблему корекції дисбіозів, варто згадати про ще один широко обговорюваний в останні роки підхід до відновлення нормофлори. Це застосування пребіотиків, що являють собою біфідогенні речовини, здатні селективно збільшувати в кишечнику популяційні рівні фізіологічних бактерій, передовсім біфідофлори.

R. Gibson, котрий запропонував термін "пребіотики", вважає, що до цієї групи варто відносити речовини, що не гідролізуються і не абсорбуються у верхніх відділах травного каналу; вони мають бути селективним субстратом одного чи кількох видів корисної мікрофлори кишечнику за рахунок стимуляції їхнього росту і/або метаболічної активності, унаслідок чого поліпшувати склад кишкової мікрофлори, а отже і здоров'я хазяїна. Найпопулярнішими пребіотиками є фруктоолігосахариди, передовсім лактулоза (дуфулак, нормазе, портолак та ін.).

Оскільки травна система людини не синтезує власні ферменти, що сприяють гідролізу й абсорбції фруктоолігосахаридів, ці речовини в нативному виді надходять у кишкові локуси, заселені мікрофлорою, і ферментуються окремими її видами. Раніше передбачалося, що ферменти, що метаболізують лактулозу й інші фруктоолігосахариди, містяться тільки в клітинах біфідобактерій, але пізніше була встановлена наявність таких ензимів у лактобацил, ентерококів, дріжджоподібних грибів роду Candida. Очевидно, що такі ферменти можуть синтезувати і багато інших цукролітичних мікроорганізмів. Зокрема, якщо врахувати дані про збільшення при прийомі лактулози концентрації масляної кислоти (поряд з молочною, оцтовою і пропіоновою), то можна зробити висновок, що лактулоза активізує ріст бактерій роду Clostridium. Ймовірно, що основний ефект при застосуванні лактулози й інших фруктоолігосахаридів полягає не так у збільшенні популяції біфідобактерій та інших корисних цукролітиків, як у збільшенні кислотосинтезувальної здатності більшості наявних у кишечнику мікроорганізмів, що зброджують вуглеводи, за рахунок забезпечення додаткового джерела вуглеводів. Внаслідок закислення середовища кишечнику відбувається його часткове оздоровлення.

Однак, з огляду на здатність лактулози й інших пребіотиків збільшувати в кишковому біотопі популяції не тільки корисних бактерій, але й окремих потенційних патогенів, до її застосування у виді монотерапії, очевидно, слід підходити обережно, попри велику кількість даних про позитивні ефекти пребіотиків. При застосуванні лактулози необхідно враховувати роль даного вуглеводу як осмотичного проносного, що обмежує його застосування у разі діареї, особливо пов'язаної із синдромом надмірної колонізації тонкої кишки, оскільки прийом лактулози сприятиме ускладненню даного патологічного стану за рахунок активації вуглеводозброджувальної мікрофлори, що заселила проксимальний відділ кишечнику, і всіх пов'язаних з цим наслідків.

На наш погляд, більш раціональним є застосування лактулози й інших пребіотиків у поєднанні з пробіотичними препаратами. Це дасть можливість запобігти негативним ефектам лактулози за рахунок збільшення популяцій індигенної фізіологічної мікрофлори пробіотичними мікроорганізмами.

Те ж саме слід зазначити і стосовно інших засобів, котрі нині широко застосовують у терапії хворих з дисбіозами: ентеросорбентів, регуляторів моторики, ферментних препаратів, імуностимуляторів та ін. Включення в комплекс лікувальних заходів поряд з використанням цих препаратів активних мультипробіотиків буде сприяти підвищенню ефективності лікування і зниженню частоти рецидивів хвороби.

Необхідно також приділити увагу термінології, що нині використовується для означення різних антидисбіозних засобів. Ще недавно (R. Fuller, 1989) пробіотиками називали препарати з живих мікроорганізмів, що спричинюють при введенні в організм хазяїна сприятливий ефект за рахунок корекції кишкової мікрофлори. В останні роки помічені численні спроби об'єднати під терміном "пробіотики" не тільки препарати з живих мікроорганізмів, але також біотерапевтичні засоби на основі вбитої мікрофлори, структурних компонентів її клітин чи метаболітів, продукти мікробного чи іншого походження, що стимулюють ріст і активність нормофлори людини, а також продукти функціонального харчування. На нашу думку, використання такого тлумачення терміна "пробіотики" може внести більше плутанини, ніж упорядкування, оскільки багато зазначених засобів антидисбіозної терапії помітно різняться за механізмом своєї дії на ендомікроекологію людини. З урахуванням сучасного рівня знань щодо цієї проблеми, очевидно, доцільно в окрему групу виділити бактеріотерапевтичні препарати на основі живих клітин цілющої мікрофлори, залишивши за ними термін "пробіотики".

Насамкінець хочеться зазначити, що питання ендомікроекології людини залишаються на сьогодні однаковою мірою як актуальними, так і дискусійними. Однак ніхто вже не може заперечувати значимість мікробних популяцій, що заселили відкриті біологічні системи людини й мають величезний вплив на її здоров'я. Еволюція автофлори людини чітко простежується в процесі онто- і філогенезу, і від ступеня фізіологічності її формування в післяпологовому періоді значною мірою залежить здоров'я дитини, як у період новорожденості, так і в подальшому житті.

Багатовікова боротьба з мікроорганізмами не призвела до бажаних результатів. Інфекційні патології на сучасному етапі посідають друге місце у світі за числом летальних випадків. Зростають агресивні властивості умовно-патогенних мікроорганізмів, котрі раніше вважалися симбіонтами людини. Така ситуація спонукає переглянути традиційні стратегію і тактику класичної медицини, спрямовані на знищення мікрофлори, і сконцентрувати більше уваги на відновленні дружніх взаємин з корисними мікроорганізмами, про оздоровлювальний вплив яких свідчить величезна кількість переконливих даних, а сучасна наука і клініка має у своєму розпорядженні достатні можливості для повернення нації мікроекологічного здоров'я.

Газета "Ваше здоров'я"