Ребенок, которого мы ждали 19 лет

Мама й тато схилилися над маленьким ліжечком. Синочок спить, а вони ось уже котру хвилину сидять біля нього й не можуть надивитися на ці ручки, ніжки, оченята. Чи мріяв хтось із них більше про щось, ніж про нього? Чи хотів чогось дужче, ніж обняти цю крихітку? Вони пройшли дорогу відстанню 19 років, щоб зараз отак сидіти й боятися розбудити своє сонечко, своє щастячко…

Оксана та Андрій (імена змінені) дуже хотіли народити дитину. Не втрачали надії й вірили будь-якій обіцянці лікарів. Урешті-решт відчай змінився розумінням того, що можна полюбити дитину, навіть якщо в неї не твої гени. Подружжя вирішило усиновлювати, але тільки рідні люди знали правду. Офіційна версія для друзів та знайомих – хлопчика виносила сурогатна мати.

«Нашого сина ми шукали близько 9 місяців, – розповідає Оксана. – Як тільки отримали статус кандидатів, я відразу почала обдзвонювати всі обласні служби у справах дітей. Скрізь чула одну відповідь: «Що ви хочете? На здорових діток – черга». Нам пропонували дівчаток, хлопчиків, але вони мали серйозні діагнози. Ми до цього не були готові.

Дитину ж знайшли у своєму районі, можна сказати, дочекалися. Добре знаємо сім’ю хлопчика: хороша родина, але так склалося, що виховувати його не могла. Тому ми дуже хотіли усиновити саме цю дитину. Як тільки малюка перевели з пологового будинку в будинок дитини, ми приїхали подивитися на нього й написали заяву. А потім у хлопчика нібито виявили гепатит С. Просто на цю дитину претендувала ще одна родина. Нам довелося правдами-неправдами шукати маму, перероблювати аналізи, переписувати заяву, змінювати висновок… Одним словом – боролися, довелося добре потрудитися! Але через півтора місяця син був удома!

За той короткий час, який дитина перебуває в нас, життя дуже змінилося, змінилися цінності, переконання. Ми почали розуміти, яка на нас лежить відповідальність. Раніше жили для себе, а зараз сину хочеться дати все найкраще».

Оксана та Андрій довго чекали на дитину, боролися за неї, а довгоочікуване й бажане, як відомо, цінується найбільше. За словами жінки, вони з чоловіком зараз не можуть «поділити» сина: хто його годуватиме, хто вкладатиме спати, хто гратиметься з ним. Мабуть, саме це для них і є найбільшим щастям.

19 років чекання… І все-таки вони були варті таких вечорів над ліжком їхньої дитини…

Статья любезно предоставлена сайтом //www.sirotstvy.net/.