Влад и Пашка теперь братья!

Коли дивишся на цих двох щасливих хлопчаків, відволікаєшся від своїх турбот і мимоволі зринає думка: «Ось як треба жити, ось як треба сприймати світ, ось як треба радіти кожному дню, подарованому тобі». Вони такі безпосередні, щирі, позитивні! Вони брати, тепер брати – Владька та Пашка. Півроку тому Андрій та Ольга з Харкова всиновили Влада.

Подружжя має трьох власних дітей: дорослих дочку й сина, які зараз проживають в Ізраїлі, та 12-річного Павлика. Так сталося, що кілька років тому в найменшого сина діагностували діабет. Коли Оля лежала з ним у лікарні, бачила там муки хворих дітей з інтернатів, відчула, як важко витримати таке, коли поруч нема найрідніших людей – батьків. А рік тому до них із чоловіком прийшло якесь переосмислення життя, і дуже схотілося допомогти дитині з діабетом.

Вони довго шукали свого сина. Проконсультувавшись із психологом, спочатку думали взяти в родину хлопчика, трошки молодшого за рідного, але доля розпорядилася по-іншому: у Запоріжжі знайшли 14-річного Влада.

За два роки недуги він тричі був у комі, тому що цукор не контролювався. І після останнього випадку його просто поселили в ізолятор. Спілкування обмежувалося чотирма стінами. Дітей бачив тільки тоді, коли з’являвся на уроках. Це було нечасто. Лікарня та ізолятор – ось і все життя.

«Коли ми вперше його побачили, він сидів у такій позі, як клубочок, – розповідає Оля. – Йому хотілося сховатися під стіл. Влад так переживав! Ми самі, звичайно, теж хвилювалися. А потім якось потихеньку-потихеньку під час бесіди почав розправлятися. Тоді ми вже втрьох пішли на вулицю, фотографії показували. Йому треба було вирішити до ранку, чи хоче він їхати з нами. Наступного дня директор інтернату зателефонувала й сказала, що Влад погодився».

Звичайно, Андрій та Оля переймалися тим, чи вдасться хлопчику швидко й легко «влитися» в родину, але, на щастя, їхні побоювання не справдилися. Уже через місяць Влад називав їх мамою й татом. А головне – вони стали найкращими друзями з молодшим братом. Зараз хлопчик усім їм такий ріднісінький, такий свій.

«На нашого Пашку відповідальність лягла велика, – ділиться Оля. – Перші два тижні він просто опікав Владьку. Це пов’язано саме з діабетом, адже треба постійно контролювати цукор, а Владька взагалі до такого не звик. Необхідно контролювати, скільки ти з’їдаєш (у хлібних одиницях), треба все рахувати. Він же жив у інтернаті, йому давали якусь порцію – з’їдав. Лікар призначав кількість інсуліну, сина контролювали, щоб він колов певну дозу. Але Владька міг забути вколоти, міг з’їсти більше чи менше. І Паша наш доклав масу зусиль, аби привчити його до цього.

Але ось що цікаво: коли ми забрали його, він колов 35 одиниць на добу, але Владька був у такій ейфорії, почував себе таким щасливим, що в нього почав падати цукор, і треба було зменшувати дозу інсуліну. І були такі три дні, коли ми кололи лише одну одиницю, тобто два рази до їжі взагалі не кололи. Я, чесно кажучи, навіть не знаю, за рахунок чого працювала підшлункова залоза. Говорять, радість зцілює…

Ви знаєте, коли ми приїхали із Запоріжжя, буквально наступного дня чи через день пішли на водосховище. І Владька вибіг на берег, бі-і-гає по воді і туди, і сюди, і на гірки, і падає у воду, і кричить: «Оце життя! Оце життя!» Я сиділа, а в мене аж сльози на очах, думала: «Слава Богу, що ми його всиновили!»

Зараз 14-річний хлопчик пізнає світ, як маленька дитина. Йому все цікаво: і палець у суп встромити, і рибу з татом почистити, і до синців позбивати ноги, катаючись на велосипеді. Цей стан Влада передається всім членам родини. Вони такі щасливі, ніби в них народилося немовля.

Дуже хороші стосунки у Влада з молодшим братом. Хлопці завжди разом, вони, як близнюки. Коли Пашу клали до лікарні на обстеження, Влад схотів теж пройти додаткову перевірку, аби тільки не розлучатися з братом. Однакова хвороба їх об’єднала і зріднила. Батькам набагато спокійніше, якщо діти разом. У хлопчиків, звичайно, бувають дрібні суперечки (наприклад, як треба правильно пилососити), але вони швидко забуваються.

1 вересня тато й мама повели хлопчика до нової школи. Спочатку він дуже боявся, що діти сміятимуться над його інтернатським минулим, соромився свого низького рівня знань. Перед дверима Влад став і, як маленька дитина, відмовлявся заходити. На щастя, у цій християнській школі хлопчика гарно прийняли, у нього з’явилися друзі. За певних обставин деякий час він не міг відвідувати навчальний заклад. Коли ж мама повела його знову до школи, Влад аж стрибав від радості.

З появою в родині хлопчика щастя тільки примножилося. Воно в усьому: у власноруч зроблених Владом та подарованих мамі й сестрі брелоках, у фразі «Хлопчики, ідіть вечеряти!», у ніжно схиленій на плече Олі голові синочка, у риболовлі з татом та дідусем… І воно надихає!..

«Якщо в когось є в серці бажання всиновити маленьку або дорослішу дитину, бажаю їм зробити це, тому що такі дітки просто позбавлені всього, – говорить Оля. – От коли Влад тільки приїхав, навіть хліба не міг відрізати. Вони не мають того, що для нас є повсякденним. І, звичайно, вони не мають любові, узагалі нічого, у чому повинна рости людина. Дитина, яка вийде з інтернату, не зможе створити сім’ю потім, не зможе нести любов своїй другій половинці, адже не мала її сама.

Ощасливити дитину, ось таку, мені здається, навіть більше щастя, ніж коли б тебе ощасливили. Внутрішнє відчуття, що ти щось зробив для когось, так переповнює! І навіть якщо якісь труднощі з’являться – нічого! Ось ми спочатку переживали, що знайшли дитину не в Харкові, треба були гроші на проїзд, і свого Пашку мусили залишати вдома самого, тобто мали багато складнощів. А потім зрозуміли: наші проблеми в порівнянні з Владовими – це така дрібниця!.. Тому хочеться побажати людям, аби не боялися й доросліших діток брати. Вони мають одну особливість: дуже цінують батьків, адже вже можуть порівняти умови інтернату й умови нової родини. У них є почуття вдячності. Навіть якщо дитині 14 чи 15 років, батьки мають час дати те, чого їй бракувало».