Теперь у Женечки есть свой дом!

Історія родини Сергія Миколайовича та Віри Леонідівни з Києва на перший погляд не вирізняється чимось надзвичайним. Але насправді сім’ї, де є усиновленні діти, проходять складний шлях, на якому змушені долати багато труднощів заради насолоди чути веселе щебетання малечі у власному домі.

Сергій Миколайович та Віра Леонідівна поєднали свої долі ще в 1986 році. Хотіли народити дитину, але з цим не складалося. Лікування теж не допомогло. Час ішов, а бажання мати маленьке чудо лише зростало. Коли в подружжя з’явилася власна квартира, думки про всиновлення дитини перейшли в дії: пара звернулася в службу у справах дітей свого району.

Перша зустріч із майбутнім синочком Женею, якому на той час було два з половиною роки, відбулася в Будинку дитини.

«Женя не відразу пішов на контакт, – розповідає тато. – Можливо, це пояснюється його важким життєвим досвідом: до цього хлопчик півтора року жив на вулиці. Спочатку він пильно до нас придивлявся, граючись у той же час ведмедиком. Коли ж ми приїхали вдруге, застали їхню групу на вулиці. Тоді він до нас підбіг, а інші діти оточили й запитали: «А ви Женині тато й мама?»

Близько трьох місяців, поки відбувалося оформлення паперів, щодня їздили до синочка, привозили подарунки, за які йому часто перепадало від інших дітей, але він сміливо «відвойовував» свої машинки (сміється). Женя дуже хотів

додому, ніяк не міг зрозуміти, чого ми його не забираємо, постійно про це запитував».

У період оформлення документів разом пережили хворобу хлопчика. Оскільки ніхто з персоналу Будинку дитини не міг лежати з Женею довго в лікарні, запропонували бути з сином Сергію Миколайовичу як майбутньому батьку. За тиждень вони дуже зріднилися.

На момент їхнього знайомства хлопчик погано говорив, заїкався, тому батьки відразу почали вирішувати цю проблему: поставили його на облік у логопеда, відвідували заняття з лікарями. Згодом віддали Женю в дитячий садок, де в колективі його мовні навики почали розвиватися швидше.

Нині йому шість із половиною, але в школу тато й мама віддавати його не поспішають, адже малюки, що жили в дитячих будинках, трохи відстають у розвитку від домашніх дітей. Зараз він надзвичайно активний і говіркий. Ходить у нульовий клас, займається карате. Одним словом – ЖИВЕ!

«Особливих труднощів у вихованні сина немає, – продовжує Сергій Миколайович. – Звичайно, деякі проблеми в садочку в нас виникали. По-перше, Женя старший за інших дітей, по-друге, більш розвинутий, таке собі «вовченя», яке не дасть себе образити. Якщо не слухаються інші діти – норма, коли ж наш син – це сприймається як його неадекватність. Мабуть, тут роль грає просте людське нерозуміння».

Тато й мама хочуть, аби в хлопчика був братик чи сестричка, тому зараз оформляють документи ще на одне усиновлення. З віком другої дитини точно не визначилися, але думають, що вона буде меншою від Жені.

Сподіваємося, що скоро в домі цієї родини зазвучить ще один дитячий голосок!

Статья любезно предоставлена сайтом //sirotstvy.net