Визначення насильства

Правова система України є нащадком так званої соціалістичної правової системи, яка була спрямована не на встановлення та гарантії прав та інтересів громадянина(ки) (особи), а на захист суспільного та громадського ладу, тобто забезпечувала правову основу розвитку суспільства відповідно до матеріалістичних ідей вождів Радянського Союзу. Такий підхід не передбачав врегулювання немайнових відносин, які, як вважалося, якщо прямо не впливають на стабільність існуючого ладу, то між громадянином(кою) (особою) та державою (суспільством) не потребують захисту.

Конституція незалежної України являє собою недоопрацьований документ, що не виконує покладених на нього задач із встановлення всіх прав людини. Вона не має прямих гарантій захисту від насильства взагалі, та насильства у сім'ї зокрема. Включаючи в себе загальні права людини та їх гарантії, Конституція України виконує роль декларації, а не основного закону, що прямо гарантує належний захист від посягань на права людини, громадянина(ки), особи.

Саме поняття "насильство" використовується в багатьох нормативних актах, але жоден український юридичний документ не дає правового визначення насильству. На практиці цей термін трактується юристами довільно, тобто виходячи з власного досвіду правника, тому примус дружини до вчинення або не вчинення дій методом погроз, психологічного впливу, шантажу, тобто не прямими фізичними діями, може не включатися до поняття "насильство", якщо такі дії прямо не передбачені кримінальним законодавством.

Окремо необхідно зазначити, щодо проблеми насильства в сім'ї, українська правова практика не має досвіду роботи в цьому напрямку. Сім'я, за українським законодавством, завжди розглядалася виключно як господарсько-суспільна одиниця, відносини між членами якої регулюються в межах матеріальних відносин та, так званих, "особистих" прав.

Сьогодні правник(ця), що бажає працювати в сфері захисту прав людини, повинен(на) чітко визначити правові важелі захисту людини від насильства.