«Зробіть, щоб мовчав»: розповідь мами, яка їхала в потязі з дворічною дитиною

Історія, яка сталася з мамою дворічного хлопчика у поїзді, дуже яскраво демонструє, як у нашому суспільстві ставляться до дітей та до до жінок.

Довга поїздка з малою дитиною громадськім транспортом – це завжди випробування для батьків та інколи – для оточуючих теж. Але коли дитина «заважає» тільки голосною розмовою, чи варто робити батькам зауваження? Таке питання поставила Надія Потоцька та поділилася історією, як вона їхала у потязі із своїм дворічним сином.

Надія Потоцька,

мати дворічного хлопчика

У вас є дитина? Хай мовчить.

Потяг - не хюндай, але того плану.

- Жінко, можете сказати своїй дитині, щоб мовчала? Дякую.

- Звичайно, скажу. Але йому два. Він не дуже слухає.

⠀

Їдемо у потязі, Матвій дивиться у вікно, усе коментує. Загалом, не гучно. Але коли бачить інший потяг, кричить: «Урааа».

Мені начхати, що про мене думають люди у питанні виховання дитини, але я дійсно хочу, щоб комфортно було не тільки нам. Тому купа іграшок з собою, тому у мене ні секунди відпочинку, увесь час розважаю. Щоб не кричав, не лазив ні по кому. Планшет ніззя багато, у пацана проблеми із зором. Заткнути його не можу. Ееем..і не хочу. Заборонити дитині говорити? Тримати в туалеті три години теж не збираюсь.

Матвій говорить. Шарю, що для вагону краще би мовчав. Але це - моя дворічна дитина. Він каже: «Міст, коова, машіна, кусць». Він навчився говорити і кайфує від того. Він просто радіє.

⠀

Двом молодим хлопцям не ок. Хлопці хочуть тиші. Хлопці продовжують.

- Ви же мама, зробіть, щоб мовчав.

- Вибачте. Я спробую бути тихішими, виходити і розважати. Але затикати його не буду. Плюс, він ще не розуміє просто.

- Мені батя у такому віці давав по ушах і я бистро розумів.

- Бити свою дитину не збираюсь.

- Ну, можуть інші люди, раз ви не збираєтесь.

⠀

Я тривожна і намагаюсь усім догодити. Особливо, коли громадські місця. Але тут..

Це 9 ранку, він не кричить без упину, нікого не чіпає, а говорить. Усю поїздку дитина ващє була ідеальна за усіма мірками: без жодної істерики чи кіпішу. Триндить прекрасною (для мене) дитячою мовою, грається, сміється.

⠀

Хлопцям не ок, хлопці продовжують.

- Він уже великий, може зрозуміти

- Йому два

- Два - це багато.

- Як сказати...вам десь 25 і ви он теж не розумієте багато чого..

- Моя дитина б сиділа і мовчала,- хлопець не здавався.

- А моя сидить і говорить, - констатую я.

- Якщо я стану серед вагону і буду говорити? От візьму і стану, а, дівчина?

- Ееем.. прекрасно.

⠀

Уперше відчула себе злою собакою, яка готова була гризтись до останньої крові. В кінці вагону реготали чувіхи, посередині пацики говорили досить гучно про музло. Через поріжок - компанія сперечалась про рекламу. Нікому з них ніхто нічого не сказав. Але дитині треба мовчати. Сидіти і мовчати. Ні слова.

Я не знаю, хто що про то думає і як взагалі правильно. Якщо чесно, мені самій не комфортно, щоб ми робили напряги іншим людям. Але ж є межі норми. І тут, здається, ми у ній, а якби і не в ній. Зараз будуть хрестити «ненормальною мамашею», але за Матвія я стоятиму горою. І ось в таких ситуацій - двома горами. Доїхали ок.

Пацани, що цікаво, це все казали, поки Макс пішов у кафе. Коли ж чоловік повернувся, мені і слова ніхто не сказав. Співпадіння?

Вперше у такій ситуації. Почуття дивні: від образи за Матвія, до злості за ситуацію, від сорому, що ми ж «мішаєм усім», до подиву нерозумінню суспільства. Якось так.

⠀

Мали колись подібні ситуації? Як вирішували?