Детские прихоти и капризы (укр.)

Дитячі примхи та забаганки

Мабуть, вам частенько доводилося бачити таку картину на вулиці, в магазині, в гостях, або й власне чадо викидало подібні коники. Отже, дитина, яка реве і не знає, чого хоче; малюк, який впав на коліна і не бажає йти далі; дівчинка, котра тупає ногами, закопиливши губки, сопить, видавлює сльози або навпаки, зі сльозами, які ллються градом; хлопчик, який впав у істерику і молотить невтомно ногами та руками…

Погодьтеся, що все це - видовище не з приємних, і змушує "вибухнути" навіть найтерплячішу маму. Як ви вже здогадалися, мова піде про дитячі капризи.

Спробуємо з'ясувати, що ж таке каприз, що намагається дитина донести таким шляхом до люблячих батьків, що штовхає її надутися або несамовито кричати, а найголовніше, визначити, як самі ж батьки інколи сприяють такій поведінці малюка. А також наше завдання - дізнатися, як за допомогою гри встановити довірливі стосунки з дитиною, щоб зрозуміти її бажання та знайти способи їх задоволення, чим запобігти неприємних сцен, які, в принципі, теж можна використати як інформацію для роздумів, а не лише як показник поганого виховання.

Каприз - це своєрідна форма виявлення малюком свого бажання. Таким чином він повідомляє дорослим, що йому чогось не вистачає, він щось хоче.

Дитина не в стані зрозуміти зміст своєї потреби доти, поки вона не зустрінеться з нею, поки не відчує задоволення, поки не потрапить у ситуацію, в якій їй добре, не виділить у своїй свідомості предмет, людину або ставлення, що його приносять, і не познайомиться таким чином зі своїм бажанням. Почуття малюка, які виникають, говорять йому про те, чого саме хочеться, чого не вистачає. Тому дитя починає відчувати напругу, дискомфорт, занепокоєння. Воно вихоплює поглядом якийсь предмет - ось, це мені й потрібно, саме цього не вистачало, без цієї машинки, ляльки, цукерки, бабусі, хлопчика, собачки мені так погано! Або згадує якусь колишню ситуацію, коли було добре, і намагається повернутися в неї або відтворити її в теперішній момент. Добре, якщо це співпадає з реальним бажанням дитини, тоді дійсно настають задоволення і зустріч зі своєю потребою, пізнавання та присвоєння набутого досвіду.

В тому випадку, коли бажання дитини не задовольняються, то дискомфорт, напруга, що залишається, вибухають у вигляді сліз, криків, образ та іншими способами. І тоді дорослі починають скаржитися на капризування.

З'ясуємо, як же проходить у дитини зустріч зі своєю потребою

Іноді дитина може не усвідомлювати свого бажання. Як це можна виявити?

У віці від народження до 18 місяців малюк і мама функціонують як один організм. Злиття у цьому періоді має здоровий характер, охороняє дитину від впливу оточуючого середовища. В наступні роки завданням матері буде навчити дитину відрізняти свої відчуття від маминих. У тому випадку, якщо мама продовжує ставитися до дитини як до немовляти, малюк так і не навчиться усвідомлювати свої бажання і почуття - холодно йому чи душно, хочеться їсти чи ні - це все знає за неї тільки мама.

Інакше кажучи, дитина відчуває напругу, але не може визначити, чого вона хоче, усвідомити свої відчуття, стає дратівливою, плаксивою, примхливою.

Інколи дитина боїться сказати, чого вона хоче. Від чого цей страх?

У житті малюка є такий період, коли він тільки чогось хоче, показує це жестами, мімікою, голосом, інколи словами, а його всемогутній помічник чи покровитель - мама - вгадує і виконує це бажання. Варто тільки захотіти їсти - і в ротику вже солодко, забажати іграшку - і вона вже в руках. Майже як в казці - потер лампу, і джин приніс все, що ти хочеш. А потім раптом щось починає псуватися в чарівній лампі, кажеш їй "Хочу", а джин, тобто батьки, у відповідь - роби тепер це сам, будь ласка. Прикро стає, аж до сліз, що робити - незрозуміло, як пояснити - ще поки невідомо, і доводиться колишньому "володарю джинів і чарівників" знайомитися з прозаїчною реальністю, тобто самому братися за справу. Образа на дорослих виникає тоді, коли "підсовують" щось неважливе, аби тільки заспокоїти дитину чи відчепитися від неї. Ось, приміром, малеча хоче, як мама, порізати моркву. Це, в принципі, можна було б дозволити! Дати ніж не дуже гострий, із заокругленим кінцем, прослідкувати, показати, як тримати руки. Але ми поспішаємо... Зустріч зі своєю потребою в такому випадку в дитини так і не виникає, а натомість виробляється "досвід", що казати "я це хочу" непристойно, соромно, безглуздо або небезпечно.

На консультаціях доводиться знайомитися з випадками, коли дитина відчуває бажання, але не усвідомлює їх, не володіє ефективним способами поводження зі своїми бажаннями. В такому випадку необхідним, а іноді основним змістом діяльності дорослих стає робота з виявлення справжнього бажання дитини, прихованого за слухняністю, байдужістю чи бурхливим капризом.

Гарним методом під час роботи із забаганками та примхами є гра в "Принцесу".

Вчителька привела семирічного хлопчика Олега зі скаргами на його некерованість, капризування. Мати Олега була здивована поведінкою сина в школі, так як вдома дитина була слухняною.

На одній із консультацій я запропонувала Олегу пограти в "Принцесу". Він згодився. Ми вибрали чарівний перстень, який міг виконувати всі бажання. І в результаті на аркуші паперу з'явилися "корабель смерті", численні солдати, сцени воєнних дій. Раптом хлопчик намалював великий багатоповерховий будинок. На моє запитання, що це за дім, Олег відповів:

- Це мій будинок, в ньому декілька квартир, окремих для мами, тата, бабусі й для мене. Я хочу жити окремо.

- А що ж ти будеш робити, коли житимеш окремо від батьків?

- Я буду бігати, стрибати. Вдома цього робити не можна, ми живемо в одній кімнаті.

Отже, в цей час відбувається зустріч бажання з реальністю, яка робить його нездійсненним. І переживання, які виникають у цей момент, можуть бути досить сильними, в них часто наявні і сум, і злість. Для дитини важливо зустрітися із щирою і чесною присутністю дорослого.

- Дійсно, буває образливо, коли хочеться пострибати, побігати, а ніяк не можна. Де знайти місце, щоб це робити, і щоб мама не сердилася?

- В школі.

- От невдача, адже там ти заважаєш вчительці й однокласникам. Може десь є таке місце, щоб ти не заважав і вчительці?

- Я знаю, - відповів хлопчик, - це можна робити у подвір'ї школи чи будинку.

Отож тепер зрозуміло, чому дитина була слухняною вдома і просто нестерпною в школі.

Іноді причиною дитячих капризів є надмірна поступливість рідних малюка.

Така батьківська позиція характерна сім'ям, в яких дитина з раннього віку звикає до того, що дорослі проявляють до неї інтерес і задовольняють усі бажання. Малюк сприймає особливу увагу як щось обов'язкове, починає нехтувати іншими людьми, а найрідніших може також тиранити. Розбещена дитина завжди впевнена в тому, що батьки виконають усі її забаганки та примхи, не будуть довго гніватися за її зухвалість чи неслухняність, тому що вони її дуже люблять.

Тут варто навести слова відомого педагога Нікітіної: "У сімейних стосунках має бути взаємність, піклування і дитини про батьків". Тоді можна уникнути сумних нарікань на вже дорослих дітей: "Годувала, напувала, ростила, старалася, щоб ні в чому не відмовляти, а він виріс і забув, що є мама". А тому, що все життя турбота була однобічною - від матері до сина, їй і на думку не спадало, що саме так виховується майбутня синова невдячність.

Дитина вередує, якщо вона захворіла або чимось налякана: побачила по телевізору страшний епізод. Малюк може визначати межу терпіння дорослого. Зондувати шкалу дозволеного, щоб зрозуміти, що і на скільки не можна. За перевернуту вазу з квітами - "відправляйся на годину в кут", за хліб, що впав на підлогу - "я з тобою і говорити не хочу", за витягнуті ножиці - "зараз же поклади їх на місце, а то поранишся".

А може і просто для самоутвердження добиватися, щоб виконували всі безглузді забаганки.

Як ми переконалися, причини капризів бувають різні, тому, на мій погляд, важливо, щоб батьки, коли дитина капризує, не засмучувалися, не втрачали терпіння, а найголовніше, прогнали від себе думки про те, що подумають про ваше виховання оточуючі, що ви "погані" мама й тато, а спробували розшифрувати повідомлення дитини, зрозуміти, що ховається за примхами вашого малюка і, разом із тим, знайти спосіб задоволення бажання, який задовольняв би вас обох.

Незамінним помічником у перекладі з дитячої мови на дорослу є гра "Принцеса", яка допоможе визначити актуально значущу потребу дитини, сприйняти її, знайти спосіб задоволення цієї потреби, дослідити оточуюче середовище.

"Давай пограємось!" - як часто через повсякденну заклопотаність ми не надаємо значення цьому заклику, проханню, а іноді - голосу нездійсненої мрії, що долинає з нашого дитинства і звучить сьогодні з вуст маляти. "Давай, пограємося, ну давай, давай!" - "Та ніколи мені, чи не бачиш, що я занята!" (Не можу, змучилася, поспішаю, і так не встигаю, вечеряти пора, ще рано, вже пізно...)

Невже дійсно пізно? Шановна Серйозна Мама! Чи давно ви відчували себе дитиною? Як ви переживали цей стан? Хотілося пустувати, танцювати, приміряти карнавальний костюм, бігати наввипередки? Можливо, вам хотілося змагатися з войовничим противником і обов'язково перемогти його? А, можливо, просто хотілося плакати або не просто плакати, а щоб обов'язково хтось прийшов, великий і сильний, обійняв, взяв на руки і сказав: "Я тут, з тобою..."

Виявляється, дитині не завжди потрібний такий партнер, який робить у грі майже те, що і вона сама. Вам зовсім не обов'язково повзати на колінах під столом (хоча з-під столу, між іншим, вся кімната, речі та люди набувають зовсім іншого вигляду - от самі перевірте!). Вам можна навіть не розмальовувати своє обличчя і тіло, як у індіанців (але, якщо ви спробуєте це зробити або, ще краще, дозволите своїй дитині за допомогою акторського гриму намалювати маску на вашому обличчі - вас чекатимуть несподівані відкриття).

Найголовніше, чого очікує від вас дитина - це вміння слухати, бачити, відчувати те, що для неї зараз найважливіше. Не просто зрозуміти, а прийняти ті переживання, потреби і бажання, які їй іноді буває важко висловити словами. А за допомогою гри це легко зробити. Гра стає тією універсальною мовою, на якій вміють спілкуватися і яку розуміють діти різного віку і різних національностей.

Послідовність кроків гри "Принцеса":

1. Початок гри - створення ігрової атмосфери.

Дорослий пояснює дитині, що в казковому світі, як йому вже відомо, все можливо: там живуть різні казкові герої, чарівники, феї, гноми, які допомагають виконувати бажання. В грі "Принцеса" чарівним товаришем може бути перстень, іграшки з кіндерсюрпризів, все, що завгодно. Важливо, що ця річ набуває чарівної сили і допомагатиме виконувати будь-які бажання вашого маляти.

Починається гра, ви запитуєте дитину, ким би він хотів бути - космонавтом, принцесою, принцом, конем тощо, важливо не випереджувати дитину, нехай вона сама зробить свій вибір.

Завданням дорослих буде слідкувати за тим, щоб фрази дитини починалися зі слів "Я хочу" - "Я хочу бути принцесою, я хочу мати корону, я хочу, щоб в мене були золоті туфельки і так далі".

Всі бажання дитини, як за помахом чарівної палички, з'являються на папері, малювання бажаних предметів може бути схематичним, повірте, вам не обов'язково вміти малювати, дитині важливо, що ви поруч, що ви з нею граєте, чуєте її бажання, якщо у вас щось не виходить, то дитина вам допоможе. Головне, не забувати уточнювати: а якого кольору намалювати плаття, буде мереживо чи ні, а корона такого розміру чи менша і т.д.

На цьому етапі важливо дати можливість дитині висловлювати будь-які бажання і не виявляти ніякого почуття, щоб не повторити травмуючу реакцію дорослих на бажання. Найфантастичніші мрії сприймаються і виконуються на папері. Хоче гору "Снікерсів" - намалюємо гору "Снікерсів", лошатко - будь ласка. Інший важливий момент - це точність, малюємо тільки те, що було названо, не вносячи свого бачення і досвіду дорослого.

2. З'ясування дій, які хоче робити дитина в названій нею ситуації або з названим предметом.

Якщо це гора "Снікерсів", то, можливо, її хочеться з'їсти, або пригостити друзів, а часом - і примусити захоплюватися своїм багатством.

Отже, це важливий крок, що наближає дитину до реальної життєвої ситуації і до дій, які дитина може здійснити.

3. Перехід до реальності - де це бажання дитини здійснюється в реальній життєвій ситуації, і як цього можна досягнути.

На мій погляд, щоб встановити довірливі стосунки з вашою дитиною, зрозуміти її дитячий світ, необхідно дозволити собі хоч інколи повертатися у стан безтурботності, грайливості, спонтанності. Дивитися на світ дитячими очима, стати подумки на її місце, припустити існування в неї особистої думки. В атмосфері любові і взаємоповаги між батьками і дитиною, в спільній грі, яка в цих умовах проявляє свої цілющі властивості, подолання труднощів стає загальною творчою працею, що об'єднує всю сім'ю.

Наталія Слюсарчук, психолог.

Моя дитина.Просвітницький проект журналу "Здоров'я жінки в Україні"