Настоящее чудо!

Автор

Любомирчик з’явився в житті Олександра й Тетяни несподівано, освітивши їхню життєву дорогу, мов справжнє диво. Та до цього маленького і в той же час великого щастя, шлях пролягав крутий і тернистий.

Рішення всиновити дитину далось родині Кузнєцових не просто. «Ми приймали свої страхи, підтримували одне одного й не подавали вигляду, що боїмось», – розповідає голова родини.

13 довгих років чекали в сім’ї бажаного дива. Стійко проходили через складні операції, вислуховували сумні вироки лікарів, невтішні діагнози. Не допомогли навіть цілителі. Незважаючи ні на що, Олександр та Тетяна вірили. На жаль, дива не сталося.

А потім була серйозна розмова на сімейній раді. Рішення прийняли несподівано швидко: «Так, ми всиновимо дитину». Після цього дива почалися. Немов увесь Всесвіт хотів допомогти, подарувати родині бажане щастя.

Несподівано Тетяна зустріла на вулиці свою однокласницю. Розговорились. Виявилось, що у шкільної подруги є телефон знайомої, яка кілька років тому всиновила хлопчика. Через кілька днів родина зустрілася з цією новою знайомою. Жінка виглядала щасливою. Вона розвіяла всі хвилювання Кузнєцових. «Дивіться своїм страхам в обличчя», – порадила жінка.

Допомогли родині й поради психолога. Саме на цих зустрічах Олександр уперше почув терміни «прийомна родина», «біологічні батьки». Більше не було жодних сумнівів.

Робота закипіла. «Ми пройшли курси опікунів. На курси записалися відразу й ходили тричі на тиждень, – розповідає Олександр. – Ми багато дізналися корисної інформації. Рекомендую всім, хто зважився всиновити дитину, пройти такі курси. Нам пояснили, як поводитися з малечею, які процеси відбуваються з дитиною, яка приходить у нову родину. Хоч теорія і практика – різні речі, але знання дають додаткову силу та можливість дивитися на проблеми широко відкритими очима й чистим поглядом».

І ось таке виплекане диво сталось одного звичайного ранку, який перевернув увесь світ родини Кузнєцових. У квартирі пролунав телефонний дзвінок. Телефонували з лікарні. Є хлопчик, зовсім крихітка. Мати його залишила. Олександр і Тетяна, не гаючи часу, поїхали до лікарні. Перший погляд на малюка, перший дотик до крихітних рученят. Хлопчик був дійсно маленький. Він народився недоношеним.

«Не вірте, що при знайомстві з дитиною, у вас обов’язково повинно щось «йокнути» в серці чи стукнути в голові, мовляв, «ось це моя дитина», – продовжує Олександр. – «Таке не з усіма відбувається. Це тільки власні переконання. До дитинки потрібно звикнути, її потрібно полюбити. Ми вирішили, що забираємо хлопчика, що він буде нашим синочком».

Далі почався «паперовий» процес. Аби відразу забрати хлопчика додому, родина оформила над нам опікунство. Біологічна мати все ще офіційно не відмовлялася від малюка. «Чим більше дитина в дитбудинку, тим довшим буде процес адаптації у родині» – вважає Олександр. Лише через півроку жінка все ж подала заяву на офіційну відмову від малюка. Ще півроку довелося побігати до суду, аби всиновити дитину. Але паперова тяганина не втомлювала. Увесь цей час малюк був у родині, тому майже з перших днів бачив поряд матусю й тата. Родина відразу вигадала ім’я для малюка – Любомир – сильне і красиве.

Як і в усіх сімей, де щойно з’явилися діти (чи то власні, чи всиновлені), у Кузнєцових почався процес звикання до нового, «потрійного» життя. Підгузки, пелюшки, безсонні ночі над колискою були стійко витримані. А ще – колискові, казочки, знайомство маленького Любомирчика з цікавим світом, який подарували йому нові мама й тато.

Друзі та родичі прийняли маленького члена родини з радістю. Протестувала спочатку тільки бабуся. Жінка переконувала подружжя, аби не поспішали всиновлювати дитину, спробували народити власну. Але Олександр і Тетяна стояла на своєму. Та й маленький Любомирчик не міг не розчулити бабусиного серця. Жінка здалася.

Зараз Любомиру 1 рік і майже 5 місяців. Батьки не можуть натішитися малим. Хлопчик росте активним і веселим. Спілкується з татом і мамою своєю, ще не дуже зрозумілою, дитячою мовою.

Якихось спеціальних методик виховання дитини Кузнєцові не дотримуються. Аби ріс здоровим, а все інше – згодом. Рано чи пізно малому розкажуть і про його всиновлення. «Ми не будемо робити з цього таємницю, аби потім це не стало трагедією для дитини. У 6 років для малечі це буде шоком. У 14 років шок доведеться пережити ще й прийомним батьками, коли дитина почне протестувати, шукати біологічних батьків, – розмірковує Олександр. – Але підводити до цього потрібно поступово, через казки, розповіді. Нехай це буде така собі вітамінна пігулка, яку даватимуть поступово. І все буде добре».

Статья любезно предоставлена сайтом //sirotstvy.net