В Україні зростає число родин, які беруть на виховання дітей-сиріт
- Автор
- Дата публикации
За останні три роки ситуація з усиновленням кардинально змінилася, повідомляють у Міністерстві у справах сім’ї, молоді та спорту. Лише торік українці всиновили понад дві тисячі дітей, а закордонні родини — півтори тисячі, тоді як у 2008 році все було з точністю до навпаки.
За прогнозами Мінсім’ї, до кінця року наші громадяни візьмуть на виховання 2300 дітей. Причин для цього є декілька. По-перше, прийнято низку законів для підтримки родин, що збираються взяти під опіку чужу дитину. Зокрема, від 1 січня цього року вони отримують таку саму матеріальну виплату — як і сім’я при народженні власної дитини — понад 12 тисяч гривень, а також мають право на 56-денну відпустку. По-друге, протягом усього 2008 року, який був оголошений Президентом Роком національного усиновлення, Мінсім’ї пропагувало альтернативні форми виховання сиріт — прийомні родини та будинки сімейного типу, — що теж змінило ставлення суспільства до усиновлювачів. Щоб статус таких родин набував престижності, щороку 30 вересня в Україні відзначатимуть День усиновлення. Його мета — віддати належне родинам, які наважилися на такий крок, адже завдяки їм щодня майже 60 дітей-сиріт або позбавлених батьківського піклування «отримують» батьків.
Що ще має робити держава та суспільство, аби ситуація ставала ще кращою, «Дню» розповіла заступник міністра України у справах сім’ї, молоді та спорту Тетяна КОНДРАТЮК.
— Тетяно Вікторівно, в Україні вперше відзначатимуть День усиновлення, на що розраховує міністерство від цього свята?
— У світі існують різні підходи, як держава віддає належну повагу таким людям. Подібні свята відзначають у Європі та США, але їхня традиція більш прагматична в цьому плані. В Україні День усиновлення та День усиновлювача впроваджене за ініціативою Президента України минулого року й буде відзначатися в День Віри, Надії та Любові. Буде проведено багато заходів та громадсько-експертних обговорень, адже це питання суспільного життя. У жовтні за участю Президента відбудеться V Всеукраїнська нарада з питань захисту прав дітей, у тому числі й з питань усиновлення. Святкування буде і в регіонах, щоб привернути увагу кожної людини до цієї теми. День усиновлення має відчути кожна родина, в якій виховується дитина-сирота чи позбавлена батьківської опіки. Можливо, з цим днем почне формуватися традиція, коли мама з татом уперше скажуть дитині, що вона їм не рідна. З одного боку, ми говоримо про таїнство всиновлення, а з іншого — пропагуємо ситуацію, що дитина має право знати правду, але важливо, коли вона буде готова сприймати таку інформацію, тобто в якому віці й в якій психологічній атмосфері. Можливо, такий день якраз стане чудовою для цього нагодою.
— Наскільки зросла кількість усиновлених дітей, взятих під опіку та влаштованих у прийомні сім’ї в порівнянні з минулим роком? Завдяки чому це відбулося?
— Наразі 32 тисяч дітей чекають на нову родину. За останні чотири роки показники усиновлення суттєво змінилися, зокрема, на користь українських всиновлювачів. Наразі у нас є черга у півтори тисячі українських громадян на всиновлення. Розвивається така форма влаштування дітей, як будинки сімейного типу та прийомні сім’ї, де також чисельність дітей збільшується. Так, у 450 дитбудинках нині виховується понад три тисячі діток. Ще чотири тисячі дітей влаштовані в прийомні родини. Наш пріоритет — кожна дитина повинна виховуватися в родині, а не в інтернатах, де в кімнаті живе по 20 осіб. Ще один позитив — все більше українців усиновлюють ВІЛ-інфікованих дітей. Цього року нові сім’ї отримали 20 таких дітей. Крім них 37 дітей із ВІЛ знаходяться під опікою в родині отця Михаїла, якого Президент нагородив званням Герой України. Загальна кількість дітей у його родині — понад 150. У нас є люди, які розуміють, що ці діти — такі ж самі, як і решта, просто з маленького віку опинилися в певних рамках, коли немає можливості рости повноцінно. Але їм можна дати шанс на майбутнє, елементарно давати ліки, дбати, виховувати й віддавати свою любов. За останні півтора року нашими громадянами всиновлено 25 інфікованих дітей, а іноземцями тільки одна. Тому стереотип, що за кордон їдуть хворі діти — це тільки стереотип. Всі хочуть виховувати здорову дитину. Іноді є випадки, коли іноземці усиновлюють дітей, яким потрібна операція, і вони можуть у цьому їй допомогти, але в більшості випадків дітей із тяжкими діагнозами вони не беруть.
За останні роки змінилося багато законів щодо усиновлення, а сама процедура стала більш прозорою та доступною і займає в часі не кілька років, а три-чотири місцяці. Нині служби в справах дітей працюють по всій Україні, де задіяні люди, які мають кваліфікацію та досвід. Ця система допомагає людині, яка прийняла для себе внутрішнє рішення й прийшла на усиновлення, зробити це якомога простіше. Стосовно довідок, які треба брати потенційним усиновлювачам, то їхня кількість лишилася такою ж, але вони тепер стали безкоштовними. За великими рахунком, коли батьки відправляють своїх дітей кудись на два-три місяці, вони хочуть знати, що ці люди не є психічно хворі, у них немає судимості, є нормальні умови для проживання. Чому ж тоді держава не може мати такого самого права, коли віддає під опіку чи на усиновлення дитину. Усиновлювачів побільшало, тому що змінюється свідомість українців. Якщо не брати до уваги нинішню кризову ситуацію, то за останні десятиріччя наші громадяни стали краще жити. Як показують соціологічні дослідження, дуже багато родин, маючи своїх власних дітей, йдуть на усиновлення, мовляв, ми маємо для цього життєвий досвід та матеріальну можливість. Українці самі розбивають той стереотип, що усиновити дитину дуже важко. Змінюється свідомість людей щодо усиновлення, коли кажуть, що батьки цієї дитини були алкоголіками, значить, і вона такою ж буде в майбутньому. Але все це реального життя мало стосується.
— Торік національне усиновлення переважало над міждержавним. Яка ситуація нині й що збирається робити міністерство, щоб розвивати цю тенденцію?
— Така тенденція триває уже три роки: українці всиновлюють на 500 дітей більше, ніж іноземці. Позитивний факт, що почали всиновлювати все більше дітей дорослого віку — 6—12 років. Часто наші громадяни приховували від суспільства факт усиновлення, імітували вагітність, приховували народження дитини тощо. Тепер же появу нерідної дитини у родині сприймають цілком нормально. Також відбулися зрушення й в плані впровадження альтернативних форм виховання. Є дві форми влаштування дітей, запроваджені державою, — це будинок сімейного типу, де є мама й тато, які виховують до 10 дітей, та прийомна родина, де є обоє батьків і росте до чотирьох дітей. Такі форми виховання дозволяють дитині повноцінно розвиватися. По-перше, така родина отримує два прожиткові мінімуми на дитину щомісяця, і ще 35% від загальної суми — це винагорода батькам за виховання дітей. Наразі всі ці виплати ідуть своєчасно, криза на них не позначилася. Наша мета — позбутися за 10 років тих інтернатів, які лишилася після радянських часів. Вже п’ять років ця реформа триває, але ще багато чого треба зробити. Щоб все більше дітей виховувалося в сімейних формах, запроваджена система «гроші ходять за дитиною», тобто де б вона не опинилася, кошти, які виділяє держава, її знаходять. Таким чином влаштовувати дітей в інтернат стає невигідно, бо тут на дітей витрачається в два рази більше грошей, ніж передбачено для прийомних сімей. Але якщо в сім’ях всі кошти йдуть на дитину, то в інтернатах — ще й на заробітну плату персоналу, обігрівання та облаштування приміщень тощо. Справа не тільки у фінансуванні, але це один із елементів реформи інтернатних закладів. Звісно, люди, що працюють тут, роблять все, щоб зберегти свої робочі місця. Тому наразі спільно з Міністерством освіти та науки розглядається питання про їхню перекваліфікацію на соціальних працівників. Ще один напрям роботи — розширення мережі курсів для прийомних батьків, опікунів та людей, які організовують будинки сімейного типу. З 1 січня буде навчання і для усиновлювачів. Це допомагає людям зрозуміти, на які ризики вони йдуть, наприклад, якщо дитина хвора. Також треба працювати з людьми, які проводять тренінги, бо їхня кваліфікація може вплинути на рішення родини, мати чи не мати дитину.
— Наразі ЮНІСЕФ закликає Україну прийняти Гаазьку конвенцію. Чому наша держава ще й досі цього не зробила і що це може змінити?
— Уже чотири рази конвенція розглядалася у Верховній Раді, але жодного разу за неї не проголосували, попри те, що подавав її навіть Президент України. На жаль, несвідомість народних депутатів заважає ратифікувати Гаазьку конвенцію. А вона впорядковує систему міждержавного усиновлення. Коли до нас приїздять іноземці, вони не знають, куди, до кого, в які структури звертатися, щоб усиновити дитину. Конвенція в цьому випадку передбачає наявність агенцій, які надають кваліфіковану допомогу іноземних громадянам. Нині таких агенцій в Україні немає, а консультацію щодо усиновлення надають понад 300 осіб, але незаконно. Працювати з агенціями, які існують за кордоном уже 10 років, мають репутацію та досвід, набагато краще, ніж з поодинокими особами. Якщо за рік агенції не підтверджують свою компетентність, ми маємо право перервати з ними співпрацю. А так ми маємо справу з людьми, які називають свою роботу благородною місією, не даючи ніяких гарантій, і держава не може в це втрутитися. І ще одне: зараз батьки вибирають із запропонованого списку дитину, яку хотіли б усиновити, а Гаазька конвенція змінює цю систему, коли для окремої дитини, наприклад, тяжко хворої, шукають батьків. Зараз виходить навпаки, коли іноземці бачать діагноз дитини, яку їм пропонують всиновити, кажуть, що не готові до такого. За законом, дитина, маючи статус сироти, рік стоїть у базі даних на черзі національного усиновлення. Якщо її не бере на виховання українська родина, тоді вона може бути всиновлена іноземцями. Зважаючи на те, що півтори тисячі наших громадян стоїть у черзі, здорові діти майже не виходять на рівень міждержавного усиновлення. Торік 400 закордонних пар повернулося додому без дітей. А йдеться про імідж і ставлення до країни, бо люди приїжджають до нас із певними сподіваннями, а повертаються ні з чим. А Гаазька конвенція усі ці питання унормовує. Але подавати її щомісяця на розгляд Верховній Раді ми не маємо права — тільки раз на чотири роки. Спробуємо тепер працювати не з фракціями чи комітетами, а з кожним депутатом зокрема, щоб роз’яснити, у чому ж переваги цього міжнародного документу.
— У багатьох країнах Європи усиновлення вважається нормою життя, як досягти цього в Україні?
— Багато громадян, маючи власних дітей, хочуть всиновити інших. Є інша категорія родин, які ідуть на всиновлення через проблеми зі здоров’ям. Та поки що в нас немає моди на усиновлення. Наразі нам треба займатися профілактикою сирітства, для цього існує програма центрів матері й дитини: як тільки мама в пологовому будинку вирішує відмовитися від дитини з певних причин, про це відразу повідомляють соціальні служби. Такі матусі проживають близько року в центрах матері й дитини, де їх вчать доглядати за дитиною, допомагають вирішити ту складну ситуацію, яка змусила її піти на відмову. Наразі існує 17 таких центрів по Україні. Наступного року передбачається, якщо це буде можливо в бюджеті по субвенції соціального розвитку регіонів, добудувати ще 14 центрів, серед них і соціальні гуртожитки та центри для виховання ВІЛ-інфікованих дітей. Єдину державну програму, щоб вирішити питання профілактики, нереально створити, треба просто міняти свідомість людей, і всі, хто може на це вплинути, має долучатися. Бо зараз ті самі школи мають високий освітній рівень, але виховний аспект трохи випадає з цього процесу. У плані законодавства треба працювати над проблемою сурогатного материнства, бо наразі точної статистики по цьому немає. Проблемою є і те, що багато шлюбів не реєструються: коли жінка, маючи дитину від першого шлюбу, одружується вдруге, вона хоче лишатися для держави матір’ю-одиначкою, щоб отримувати більше соціальних виплат. А це тягне за собою ще ряд негативних моментів. Тому щоб вирішити всі ці проблеми, одного політичного рішення замало, потрібно змінювати свідомість самих людей.
Інна Філіпенко,
Щоденна Всеукраїнська газета «День»
№171, п'ятниця, 25 вересня 2009